своїх барв, не потьмяніли, і навіть вартові на фортечному валу були такими ж молодими, якими він їх запам’ятав.
Чоловік ходив по викладеній оніксом бруківці, а купці та погоничі верблюдів вітали його, ніби він нікуди й не зникав. Потім він вийшов до моря і довго пильно вдивлявся понад осяйною гаванню туди, де морські брижі іскрилася у променях незнайомого сонця та легко ковзали вітрильники.
Більше, ніж будь-коли, Куранеса тепер потягло у далекі краї, про які він чув стільки дивовижних історій; і чоловік знову шукав капітана Атібу, котрий колись, дуже давно, погодився взяти його на свій корабель. Він знайшов його, коли той сидів на тій самій скрині з прянощами, вони удвох перебралися на вітрильник і, давши команду гребцям, рушили в путь.
За кілька днів вони підійшли до виднокраю, де море зустрічається з небом, і вітрильник легко поплив серед кучерявих рожевих хмар. І далеко внизу, під кілем, Куранес бачив дивні землі, річки, виняткової краси міста, що розкинулися під променями сонця, що ніколи не сідало. Нарешті Атібу сказав, що подорож наближається кінця і вони незабаром увійдуть у затоку Сирен, мармурово-рожеве місто хмар, споруджене на тому неземному березі, звідки в небо здіймається західний вітер. Але коли вдалині вигулькнули обриси найвищої вежі міста, щось трапилося у Всесвіті, і Куранес прокинувся у своїй лондонській мансарді.
Упродовж багатьох місяців після цього Куранес марно намагався шукати Целефес, і хоча сни часто забирали його у дивовижні країни, ніхто там навіть не чув про Ут-Нарґал. Однієї ночі він летів над темними пагорбами, де виднілися неясні вогні поодиноких вогнищ пастухів і волочилися кошлаті отари якихось тварин із дзвіночками, що брязкали на шиях. А в найглухішій частині цієї горбистої країни він виявив давній кам’яний мур, занадто гігантський, щоб руки людини могли збудувати його, він звивався грядою гір і западинами долин. Минувши цю стіну, чоловік опинився у краї чудових квітників і вишневих садків, і коли зійшло сонце, перед ним відкрилася така пишність червоних і білих квітів, зеленого листя й трав, струмків, що блищали діамантами, блакитних озер, різьблених містків і пагод із червоними дахами, що на мить, у цілковитому захваті, він забув про Целефес. Однак знову згадав про нього, коли подався вниз білою стежкою до пагоди з червоним дахом і виявив, що там не було людей, а жили лише птахи, бджоли та метелики. Іншої ночі Куранес нескінченно довго підіймався у темряві вологими щаблями спіральної драбини і нарешті дістався до віконечка, яке виходило на широку рівнину, освітлену місяцем уповні. Обриси німого міста, що тяглося уздовж берега річки, здалися йому дивно знайомими. Він уже намірявся спуститися й розпитати дорогу до Ут-Нарґала, але десь за обрієм займався зловісний світанок й освітив руїни та пустку, що запанувала в місті, порослу гнилим очеретом річку та поля, на яких лежала печать смерті.
Після цього Куранесу, як ніколи, захотілося повернутися до Целефеса, усіяного мінаретами, як цвяхами
