я змушений наполягти, не приховую нічого, вартого уваги, про те, чому мене знайшли наступного ранку на краю болота самотнім і ошелешеним. Ви стверджуєте, що ні на болоті, ні поруч мене не було нічого, що могло б вселити страх. Погоджуся, але додам, що воно було деінде, я ж бачив. Марева, жахіття, що заселили це видиво, або ж кошмар, сподіваюся, все, що зберіг мій розум про ті огидні години, коли ми опинилися там, куди не сягало людське око. І чому Гарлі Воррен не повернувся, він, або хоча б його тінь, або якась безіменна річ, яку я б навіть не ризикнув описати, позаяк лише він особисто міг усе розповісти.
Кажу ж, що знав про дослідження Гарлі Ворреном надприродного і до певної міри допомагав йому. У його великій колекції є купа дивних, рідкісних книжок про заборонене, я прочитав усі, видані мовами, які знаю, але їх було мало. Більшість книжок, мабуть, були арабською, а книга про лиходія-зрадника, придбана останньою і яку він завжди носив у своїй кишені, написана письменами, подібних до яких я навіть не бачив. Воррен ніколи не розповідав, про що в ній ішлося. Про його дослідження повторюся: навіть не здогадуюся, що саме він шукав. І чи не занадто це милосердно до мене, бо я не заслужив такого, враховуючи наші жахливі заняття, в яких я брав участь швидше під його впливом, ніж мав до цього справжню схильність. Воррен завжди домінував наді мною, інколи я навіть боявся його. Пригадую, як сіпався однієї ночі від страху перед жахливим походом, коли він виклав свою теорію, що деякі трупи не розкладаються, а залишаються нетлінними у своїх могилах тисячі років. Але я не боюся його тепер, бо підозрюю, що він пізнав жахи, недоступні моєму жалюгідному розуму. Тепер я вже боюся за нього.
І знову повторюся, що нічого не знав про його наміри тієї ночі. Звісно, книга, яку Воррен ніс із собою, – та сама антична книга з незрозумілими символами, що потрапила до нього з Індії місяць тому. Її ж треба було якось використовувати, але присягаюся, що не знаю, що саме ми мали знайти. Ваш свідок стверджує, що бачив нас о пів на дванадцяту на піку Ґаїнсвіль, дорогою до Великого кипарисового болота. Можливо, так і було, але моя пам’ять – свідок ненадійний. Усе розмито, і в моїй душі залишилася тільки одна-єдина картина, що могла виникнути лише набагато пізніше, ніж опівночі, – серпик виснаженого місяця застиг високо у захмареному небі.
Нашою метою було старовинне кладовище, таке давнє, що я аж тремтів від численних ознак давнини. Кладовище, розміщене у глибокому вогкому видолинку, зарослому рідкою травою, мохом і встелене кучерявими бур’янами, було заповнене смородом, який моя бездіяльна уява абсурдно пов’язала з вивітрюванням каміння. Ознаки запустіння й старезності траплялися всюди, і зауваження Воррена, що ми – перші живі створіння, які вторглися у смертельну тишу віків, здалося мені правдивим. Блідий ущербний місяць тьмяно визирав крізь нездорові випаровування, які, здавалося, виходили з катакомб, і в його слабких нерішучих промінцях я ледве міг розгледіти моторошні масиви античних плит, ваз, кенотафів
