страждань, мук агонії. Блакитні очі споглядали на мене так само спокійно, вираз обличчя був таким само натхненним.
«Добре, що він помер, бо він не здатен бути носієм космічної свідомості. Його груба натура не змогла пристосуватися до неземного буття. У ньому було більше від тварини, ніж від людини, проте лише завдяки його неуцтву ти й впізнав мене, бо космічним і планетарним душам краще не зустрічатися. Адже він упродовж сорока двох земних років щодня переживав болісні тортури.
Я – та істота, якою буваєш і ти сам у вільній дрімоті без снів. Я – твій сонячний брат, з яким ти ширяв у осяйних долинах. Мені заборонено відкрити твоєму денному, земному єству, ким ти є насправді; знай лише, що всі ми мандрівники, які подорожують крізь століття та простори. За рік я, можливо, потраплю до Єгипту, який ви називаєте стародавнім, або в жорстоку імперію Цан Чана, чий час настане через три тисячі років. Ми ж із тобою мандруємо світами, що обертаються навколо червоної зірки Арктур, перебуваючи в образі комах-філософів, які гордовито повзають по четвертому супутнику Юпітера. Як мало знає земна людина про життя та його межі! Але більше їй заради її ж спокою і не треба знати.
Про мого ворога мені заборонено розповідати. Ви на Землі інтуїтивно відчуваєте його віддалену присутність – недарма ж цей мерехтливий маяк Всесвіту ви назвали Алголем, що означає «зірка-диявол». Марно я намагався вирватися у вічність, аби зустрітися з суперником і знищити його, але мені заважала земна оболонка. Цієї ж ночі я, наче Немезида, вчиню праведну відплату, що засліпить і трясоне космічний простір. Шукай мене в небі неподалік від «бісівської зорі».
Не можу більше розмовляти: тіло Джо Слейтера застигає, його грубий мозок перестає мені коритися. Ти був моїм єдиним приятелем на цій планеті, єдиним, хто уздрів мене у цій огидній оболонці, що лежить зараз на ліжку, і став шукати шлях до мене. Ми знову зустрінемося, можливо, це трапиться у світній туманності паска Оріону, а може, на відкритих плоскогір’ях доісторичної Азії або сьогодні уві сні, який ти під ранок забудеш, а можливо, в якихось нових формах, які знайде вічність після загибелі Сонячної системи».
На цьому імпульси припинилися, а погляд світлих очей поснулого, а краще сказати мерця, згас. Іще не очунявши від подиву, я підійшов до ліжка хворого й узяв його руку – вона була холодна й млява, пульс не намацувався. Запалі щоки знову зблідли, рот розтулився, оголивши огидні гнилі ікла дегенерата Джо Слейтера. Я зіщулився, натягнув ковдру на це потворне обличчя й розбудив санітара. Після чого вийшов із палати і мовчки подався до свого покою, відчувши раптову та нездоланну потребу забутися та бачити сни, які не зможу згадати.
А кульмінація? Та хіба можна вимагати від простого викладу подій, що становлять науковий інтерес, художніх засобів? Я просто занотував деякі речі, які здалися мені цікавими, ви ж можете тлумачити їх як заманеться. Як я вже згадував, мій керівник, старий доктор Фентон, не вірить нічому
