і раптом побачив, що сумка зашнурована хрест-навхрест ремінцями з сиром’ятної шкіри. Деякі з них були порвані та дбайливо зав’язані, а вузлики були такими маленькими, що легко проходили в петельки, ущільнені кільцями.
Едді потягнув за ремінець, розкрив сумку і знайшов ніж під трохи вологим пакунком, у якому були кулі, обгорнуті шматком сорочки. Один погляд на руків’я – і Едді від захвату затамував подих… воно було з чистого срібла, сіро-білого кольору, оздоблене складним різьбленим візерунком, що, мов магніт, притягував до себе погляд…
Вухо пронизав нестерпний біль. Він проревів у голові, й очі миттєво заступив червоний туман. Едді незграбно перечепився через відкритий кошіль, впав на пісок і, підвівши погляд, побачив блідого чоловіка в обрізаних чоботах. То був не глюк. Сині очі, що гнівно виблискували на обличчі людини, яка стояла на порозі смерті, були реальнішими за саму дійсність.
– Помилуєшся пізніше, в’язню, – сказав стрілець. – А зараз просто користуйся.
Едді відчував, що його вухо пульсує болем і розпухає.
– Чому ти мене так називаєш?
– Ріж стрічку, – суворо сказав стрілець. – Якщо вони вдеруться до он тієї вбиральні, поки ти ще тут, то, як мені здається, ти залишишся тут на дуже довгий час. А невдовзі за єдину компанію тобі правитиме труп.
Едді витяг ножа з піхов. Не просто старовинний – стародавній. Прадідівський. Лезо, заточене так майстерно, що його майже не було видно, здавалося вічністю, відлитою в металі.
– На вигляд гострий, – невпевнено промовив Едді.
Група останніх пасажирів виходила на трап. Одна з них – жінка років сімдесяти з надзвичайно розгубленим виглядом (притаманним хіба що тим дуже вже немолодим людям, хто літав уперше чи погано володіє англійською) зупинилася і показала Джейн свої квитки.
– Як мені знайти літак на Монреаль? – спитала вона. – А мій багаж? Мені проходити митницю тут чи там?
– На верхній площадці трапа вас зустріне представник компанії, який залюбки відповість на всі ваші питання, мем, – сказала Джейн.
– А чому ви не можете надати мені потрібну інформацію? – обурилася стара. – На трапі досі повно люду.
– Проходьте, пані, не затримуйтеся, – втрутився капітан Макдональд. – У нас проблема.
– Ну що ж, тоді вибачте, що я й досі жива, – роздратовано озвалася жінка. – Мабуть, я просто впала з катафалка!
І продефілювала повз них, задравши носа, наче собака, що чує пожежу ще на віддалі, затиснувши в одній руці велику сумку, а у другій – течку з квитками (з неї стирчало стільки корінців посадкових талонів, що складалося враження, буцімто дама облетіла всю земну кулю, пересідаючи з одного літака на інший у кожному аеропорту, де зупинялася).
– Від нас щойно пішла жінка, яка, мабуть, більше ніколи не літатиме лайнерами компанії «Дельта», – пробурмотіла Сюзі.
– А мені до дупи, хай хоч у Супермена в штанах літає, – відповів
