уже половину клейкої стрічки. Коли стара заговорила, його рука трохи смикнулася і животом потік струмок крові.
– Бля, – сказав Едді.
– Зараз нічого не вдієш, – пролунав хрипкий голос стрільця. – Закінчуй почате. Чи тебе нудить від вигляду крові?
– Тільки від своєї власної, – відповів Едді.
Стрічка починалася якраз над животом. Що вище він зрізав, то гірше йому було видно. Знявши ще дюймів зо три, він знову мало не порізався, і тут пролунав голос Макдональда, який говорив митникам: «Гаразд, хлопці, зупиніться он там».
– Якщо я закінчуватиму, то розпанахаю собі шкіру. Спробуй ти, – сказав Едді. – Я не бачу, що роблю. Кляте підборіддя заважає.
Стрілець узяв ножа лівою рукою. Вона тремтіла. Дивлячись на лезо, заточене до вбивчої гостроти, що так сильно трусилося, Едді рознервувався не на жарт.
– Мабуть, краще я сам…
– Зажди.
Стрілець невідривно дивився на свою ліву руку. Не те щоб Едді не вірив у телепатію, але й віри у неї в нього ніколи не було. Проте зараз він щось відчував, щось настільки ж реальне, як розжарене повітря з печі. За кілька секунд він збагнув, що то було: то згромаджувалася воля цього дивного чоловіка.
Як, у біса, він може помирати, якщо я відчуваю його нездоланну силу?
Рука поволі переставала тремтіти. Невдовзі вона вже ледве посіпувалася. Не минуло й десяти секунд, як вона стала непорушною, мов скеля.
– Готово, – сказав стрілець. Він виступив уперед, підняв ніж, і Едді відчув, що від нього йде інша енергія – вбивча лихоманка.
– Ти шульга? – спитав Едді.
– Ні, – відповів стрілець.
– Господи, – тільки й спромігся сказати Едді. Він вирішив, що краще заплющити очі.
Почувся шорсткий шерех стрічки, яку віддирали.
– Ось так, – сказав стрілець, відступаючи назад. – А тепер тягни якомога далі. Я займуся спиною.
У двері туалету перестали тихенько стукати. Тепер у них гепали кулаком. «Пасажири повиходили, – подумав Едді. – Капець ввічливості. От чорт».
– Виходь, друже! Більше я не проситиму!
– Відривай! – прогарчав стрілець.
Едді обома руками вхопився за щільний кінець стрічки і смикнув з усієї сили. Тіло пронизав пекельний біль. «Кінчай скиглити, – подумав він. – Усе могло бути значно гірше. Якби в тебе були волохаті, як у Генрі, груди».
Опустивши погляд, він побачив червону смугу запаленої шкіри, дюймів сім завширшки, що перетинала грудну клітину. Прямо над сонячним сплетінням було те місце, де він поранився. Крізь ранку сочилася кров і червоним струмком стікала до пупка. Пакети з наркотиком під пахвами тепер звисали, як погано прикріплені сідельні сумки.
– Хай буде так, – промовив до когось притлумлений голос за дверима туалету. – Почина…
Решта фрази потонула в несподіваному нападі нестерпного болю, що пронизав його спину, коли стрілець безцеремонно відірвав залишки липкого пояса.
І
