ця істота довжиною чотири фути й висотою цілий фут, що важила, мабуть, не менше сімдесяти фунтів і була так само щирою у своїй жорстокій невситимості, як і Давид, той сокіл, що належав йому в дитинстві (от тільки Давидового невиразного, залишкового уявлення про відданість у неї не було), – вже майже наздогнало його.
Підбором лівого чобота стрілець зачепився за камінь, що стирчав із піску, і мало не втратив рівновагу.
– Дод-е-чок? – якось наче турботливо спитала істота і, тягнучись до стрільця клешнями, подивилася на нього своїми мінливими очиськами на рухомих щупальцях… а потім накотила хвиля, і клешні знову зметнулися вгору, імітуючи «позу честі». Але зараз вони злегка хилиталися з боку в бік, і стрілець зрозумів, що так істота реагує на звук хвилі. Зараз шум прибою вже трохи стихав (принаймні для неї).
Він відступив на крок назад через камінь і, коли хвиля з ревінням розбризкалася на гальковий берег, нахилився. Тепер його голова опинилася за кілька дюймів від комахоподібної морди істоти. Однією клешнею вона могла б легко зрізати стрільцеві очі з обличчя, але клешні, до болю нагадуючи стиснуті кулаки, тремтіли й залишалися піднятими по обидва боки папужого дзьоба.
Стрілець потягнувся до каменя, через який мало не впав, величезного, напівукопаного в пісок. У відкриту кровоточиву рану на скаліченій руці тут же вп’ялися грудочки землі і гострі краї булижника, і праву кисть пронизав нестерпний біль, але Роланд, неймовірним зусиллям і ошкіряючись від знемоги, висмикнув камінь і підняв його вгору.
Хвиля розбилася, і її ревіння стихло.
– Дед-е… – почав було монстр, опускаючи й розтуляючи клешні, але тут стрілець з усієї сили вгатив у нього каменем.
Сегментована спина істоти хруснула. Вона несамовито заборсалася під каменем, б’ючись об пісок задньою частиною тулуба, піднімаючи зад і з глухим звуком вдаряючи ним об землю. Питання перетворилися на верескливий клекіт болю. Клешні розтулялися й змикалися марно. У дзьобі скреготали грудочки піску й галька.
Та все одно з надходженням і розбиттям чергової хвилі створіння спробувало підняти клешні, і цієї миті стрілець наступив йому на голову чоботом, який ще залишався на ньому. Звук був такий, наче тріснуло безліч маленьких сухих гілочок. З-під підошви Роландового чобота в два боки порснула густа рідина. Чорна на вигляд.
Істота вигнулася дугою і почала несамовито звиватися. Стрілець натиснув сильніше.
Насунулася чергова хвиля.
Клешні потвори піднялися на дюйм… на два дюйми… потім затремтіли і безвільно опустилися, судорожно змикаючись й розмикаючись.
Стрілець забрав ногу. Зазубрений дзьоб істоти, яким вона відкусила від живого тіла стрільця два пальці на руці й один – на нозі, повільно відкривався й закривався. Одне нерухоме щупальце лежало на піску. Інше безтямно тремтіло.
Стрілець іще раз придушив істоту. І вдруге.
Через силу скинувши камінь,
