сиротами, а зуби цокотіли.
«Тебе лихоманить, стрільцю, – захихотів чоловік у чорному. – Твоє нутро охоплене полум’ям».
Червоні лінії, що свідчили про інфекцію, тепер були помітніші: вони йшли вгору від правого зап’ястя і вже наполовину дісталися до ліктя.
Подолавши ще одну милю, стрілець спустошив бурдюк до дна й обв’язав його навколо пояса разом з іншим. Краєвид був монотонний і неприємний. Праворуч – море, по ліву руку – гори, внизу – сірий, всипаний мушлями пісок, що хрускотів під укороченими чоботами. Хвилі накочували й розбризкувались. Стрілець пошукав поглядом омароподібних монстрів, але ніде їх не побачив. Він ішов з нікуди в нікуди, людина з іншого часу, яка, схоже, досягла пункту безглуздого кінця.
Перед самим полуднем він знову впав і зрозумів, що підвестися вже не зможе. Отже, це кінець. Тут. Нарешті кінець.
Він став навкарачки й підвів голову, наче нетверезий забіяка… і трохи попереду, на відстані милі чи трьох (йому важко було зорієнтуватися на одноманітних просторах узбережжя, поки всередині бушувала лихоманка, від якої очні яблука викочувалися й западали вглиб), побачив щось нове. Щось вертикальне.
Що то було?
(троє)
Байдуже.
(ось число твоєї долі)
Стрілець примудрився знову зіп’ястися на ноги. З вуст зірвалося щось незрозуміле, якесь благання, що його могли чути тільки морські птахи, котрі невтомно кружляли навколо (які ж вони будуть щасливі, коли нарешті випаде нагода виклювати мені очі, подумав він, авжеж, така лакоминка!), і він рушив далі, хитаючись значно сильніше, петляючи й залишаючи на піску дивні сліди.
Погляд не відривався від предмета, що стояв на узбережжі. Волосся лізло в очі, стрілець нетерпляче змахнув його з лоба. Предмет не ставав ближчим. Сонце стояло в зеніті й наче застрягло там. Роландові здалося, що він знову в пустелі, десь між хижкою останнього чужоземця
(музичний фрукт їси-їси а з дупи звук)
і придорожньою станцією, де хлопчик
(твій Ісаак)
чекав на його появу.
Коліна підігнулися, розпрямилися, підігнулися, знову розпрямилися. Коли волосся знову впало на очі, він навіть не став відкидати його назад. Не було сил. Лише не зводив очей з предмета, що тепер відкидав вузьку тінь у напрямку суходолу, і чалапав до нього.
Тепер, попри лихоманку, стрілець міг розпізнати цей предмет.
Двері.
Коли до дверей лишалося менше чверті милі, Роландові ноги знову підкосилися, й цього разу він не зміг примусити суглоби рухатися. Він упав, протягнувши праву руку по шорсткому піску й мушлях, і цурпалки пальців, з яких було здерто присохлу кірку, несамовито заволали від болю. Знову потекла кров.
Тож Роланд поповз. Він плазував, а у вухах стояв невпинний рокіт Західного моря, хвилі якого з ревінням розбивалися об берег і відступали. Він відштовхувався від землі ліктями й колінами, прокладаючи борозни в піску понад жмутами витких
