style="font-size:15px;"> І тут, наче на знак підтвердження цього майже божевільного припущення, те, на що стрілець дивився з дверей, зненацька піднялося й посунуло вбік. Зображення пішло обертом (знову це запаморочення, відчуття, що стоїш на тарілці на колесах, яку невидимі руки катають туди-сюди), а потім прохід повільно поплив повз одвірок. Він проминув місце, де стояло кілька жінок у однакових формах. Тут усе було сталевим, і, незважаючи на біль та виснаження, він волів би, щоб рухома картина зупинилася: тоді він зміг би краще роздивитися сталеві предмети. Схоже, то були якісь пристрої. Один чимось нагадував піч. Жінка-військова, котру він уже бачив, наливала джин, який замовив той голос. Пляшка була надзвичайно маленькою. І скляною. Посудина, в яку наливали, була схожа на скляну, але стрілець сумнівався, що так є насправді.
Не встиг він роздивитися більше, як картина в дверях змінилася. Черговий запаморочливий оберт – і його погляд спинився на металевих дверях. У маленькому овалі містилася вивіска з підсвічуванням. Це слово стрілець уже зміг прочитати. «ВІЛЬНО» – проголошував напис.
Поле огляду трохи змістилося вниз. З правого боку дверей, крізь які дивився стрілець, з’явилася рука і взялася за ручку дверей, на які був спрямований його погляд. Він побачив манжет блакитної сорочки, трохи загорнений назад. Під ним виднілися кучеряві завитки чорного волосся. Довгі пальці. На одному – каблучка з коштовним каменем, рубіном, вогненним діамантом чи просто дешевою підробкою. Швидше за все, це дешевка, подумав стрілець, надто вже він великий і вульгарний як для справжнього.
Металеві двері прочинилися. Вбиральня, що постала перед стрільцевими очима, була найдивнішою з усіх бачених досі. Вона була повністю металевою.
Одвірок металевих дверей проплив повз краї дверей на узбережжі. Стрілець почув, як вони зачиняються й замикаються на засувку. Цього разу обійшлося без запаморочливих обертів, тож стрілець подумав, що чоловік, очима якого він дивився, мабуть, сягнув рукою за спину й таким чином замкнувся.
Потім картина все-таки повернулася (не повністю, а наполовину), і в дзеркалі він побачив обличчя, яке бачив один раз раніше… на карті таро. Ті самі карі очі й кучма чорнявого волосся, що спадає на лоба. Обличчя спокійне, проте бліде, а в очах – очі, якими він дивився, тепер відбивалися у дзеркалі, – Роланд побачив щось спільне з переляком й жахом тієї істоти на карті таро, яку осідлав павіан.
Чоловіка трусило.
Він теж хворий.
Роланд згадав Норта, травоїдника з Талла.
І подумав про оракула.
У нього вселився демон.
Раптом стрільцеві спало на думку, що він здогадується, що таке «ГЕРОЇН»: це щось на кшталт чортового зілля.
Трохи нервується, еге ж?
Не вагаючись, керуючись простою відчайдушністю (саме завдяки їй він став останнім з усіх, останнім, хто, не спиняючись, прямував далі після того, як Катберт та інші померли чи здалися, наклали на себе руки, стали зрадниками чи просто зреклися Вежі), цілеспрямованою і незворушною безоглядністю,
