відкидало.
Двадцять ярдів розтяглися для Роланда на двадцять миль.
Проте він вперто підштовхував залишки своїх пожитків до того жалюгідного острівця затінку. А там ліг і поклав голову в траву, поволі провалюючись у стан, що нагадував сон, безпам’ятство чи смерть. Він дивився на небо і намагався визначити час. Ще не полудень, але, судячи з розміру острівця тіні, в якому він спочивав, зеніт був уже не за горами. Зібравши волю в кулак, щоби протриматися ще трохи, стрілець повернув праву руку й підніс її до очей, шукаючи червоних ліній, промовистих ознак зараження крові, отрути, що невпинно просочувалася всередину організму.
Долоня стала блідо-червоною. Недобрий знак.
«Тепер дрочитиму лівою, – подумав він. – Хоч якась втіха».
А потім провалився в пітьму і проспав шістнадцять годин. Весь цей час у вухах стояв невпинний глухий рокіт хвиль Західного моря.
Коли стрілець знову прокинувся, море було темним, але небо на сході вже почало світлішати. Наближався ранок. Роланд сів, і на нього тут же накотила хвиля млості.
Він схилив голову й чекав.
Коли нудота минулася, він подивився на руку. Так, зараження було очевидним – червоний набряк поширювався долонею до самого зап’ястя. Вище зап’ястя шкіра поки що була чистою, але він бачив ледь помітні початки інших червоний ліній, що з часом дійдуть до самого серця і спричинять смерть. Його сильно лихоманило.
«Мені потрібні ліки, – подумав стрілець. – Але тут немає ніяких ліків».
Невже він зайшов так далеко лише для того, щоб померти? Цього просто не може бути. І якщо йому судилося сконати всупереч усій його сміливості, він помре на шляху до Вежі.
«Який же ти надзвичайний, стрільцю! – хихотів у його уяві чоловік у чорному. – Який упертий! Такий романтичний у своїй тупій одержимості!»
– Пішов ти, – прохрипів стрілець і ковтнув води. Її залишалося не так уже й багато. Перед ним простиралося ціле море, от тільки сенсу в цьому не було. Вода, всюди вода, але ні краплі вологи, придатної для пиття. Та нічого.
Він застебнув і зав’язав патронні стрічки. Це заняття забрало стільки часу, що закінчив стрілець тільки тоді, коли вже почав розгоратися день, прийшовши на зміну першим боязким променям зорі. Впоравшись, Роланд зробив спробу підвестися. Він сумнівався, що вдасться це зробити, аж поки не став на ноги.
Спираючись на дерево Ісуса лівою рукою, він підхопив майже порожній бурдюк правою і перекинув через плече. Потім кошіль. Випроставшись, він знову відчув, як його затоплює хвиля млості, і схилив голову в покірному очікуванні.
Нудота минула.
Бредучи непевною ходою горе-п’яниці, готового будь-якої миті впасти на землю, стрілець спустився на узбережжя. Деякий час він стояв, споглядаючи океан, темний, як шовковичне вино, а потім дістав з кошеля останню порцію в’яленого м’яса. З’їв половину,
