як дитина, що прагне сховатися в найдальшому кутку довжелезної кімнати. Він був усередині небесного диліжанса, він був усередині чоловіка, що не належав собі. Всередині В’язня. Тієї першої миті, коли він наблизився до переднього плану (він тільки так міг це описати), він опинився не просто всередині. Він майже став тим чоловіком. Він відчував, що чоловік хворий, що чоловіка зараз знудить. Роланд зрозумів, що в разі необхідності зможе контролювати його тіло. Відчуватиме його біль, його осідлає демонічна мавпа, що заволоділа чоловіком, але якщо буде необхідно, він зможе це зробити.
Також він може залишатися тут, позаду, й бути непоміченим.
Коли напад нудоти у в’язня минув, стрілець стрибнув уперед, цього разу аж на передній план. Він дуже мало розумів, що відбувається, а робити щось у дивній ситуації, якої геть не розумієш, означає накликати найжахливіше, але йому потрібно було взнати дві речі, й ця потреба була такою нездоланною, що переважила будь-які можливі наслідки.
Чи двері, крізь які він увійшов зі свого світу, досі на місці?
І якщо так, то чи його фізичне тіло ще там, знесилене, уразливе, можливо, на межі смерті чи вже мертве, позбавлене свого внутрішнього єства, що бездумно контролювало легені, серце і нерви? Та навіть якщо його тіло й досі було живим, то недовго – до настання ночі. Поки з моря в пошуках вечері не вийдуть омароподібні страховиська, прагнучи знайти відповідь на свої питання.
Він різко повернув голову, що на якусь мить стала його головою, і швидко озирнувся.
Двері досі були на місці, в нього за спиною. Стояли прочинені у його власний світ, з петлями, впосадженими у сталь цієї вбиральні. І так, справді, він, Роланд, останній стрілець, лежав там на боку, перев’язана права рука покоїлася на животі.
«Я дихаю, – подумав Роланд. – Треба буде повернутися й розворушити себе. Але спочатку справи. Справи…»
Він відпустив на волю розум в’язня й відступив, спостерігаючи, очікуючи на мить, коли в’язень відчує його присутність.
Переставши блювати, Едді деякий час постояв над раковиною, не розгинаючись, міцно стуливши повіки.
«Вирубився на секунду. Не знаю, що то таке було. Я оглядався?»
Він намацав кран і пустив холодну воду. Не розплющуючи очей, побризкав собі на щоки й чоло.
Коли тягнути далі вже було нікуди, він знову звів погляд у дзеркало.
Звідти на нього знову дивилися його власні очі.
Жодних сторонніх голосів у голові.
Ніякого відчуття, що за ним стежать.
«У тебе був миттєвий глюк, Едді, – пояснив великий мудрець і видатний наркаш. – Не така вже й незвична річ для того, в кого підхідняк».
Едді глянув на годинник. До Нью-Йорка ще півтори години. За розкладом літак мусив приземлитися о 4 : 05 за східним поясним часом, але насправді буде самий полудень. Час перевірки.
Він повернувся на своє місце. Його випивка стояла на розмежовувачі. Він зробив два ковтки, а потім повернулася стюардеса і
