він знав із медичних журналів. Жмут живих дротів у основі хребта, те місце, де відбувається звикання до героїну, бо він спричиняє неприродне потовщення нервового стовбура.
«Хочеш швидко зіскочити? – спитав він якось у Генрі. – То зламай собі хребта. Твої ноги перестануть ходити, і член відмовиться працювати, але потреба колотися зразу ж відпаде».
Генрі це не здалося аж таким вже смішним.
Едді й самому не було смішно. Якщо єдиний швидкий спосіб позбутися мавпи на спині – видерти собі спинний мозок над цим жмутком нервів, то ти маєш справу з дуже сильною мавпою. І не з капуцином, не з маленькою проворною мавпочкою катеринщика, а з великим огидним старим павіаном.
Едді зашморгав носом.
– О’кей, – нарешті мовив він. – Досить. Можеш покинути приміщення. Гівнюк.
Поганка підвівся.
– У мене є друзі, – сказав він. – Вони можуть прийти сюди і віддухопелити тебе. Ти на колінах валятимешся, аби самому розповісти, де ключ.
– Тільки не я, дупо, – відповів Едді. – Мене не обдуриш. – І всміхнувся. Він не знав, на що ця посмішка схожа, але навряд чи вона була такою вже чарівною, бо поганка покинув приміщення, хутко покинув, не озираючись.
Коли Едді Дін пересвідчився, що той пішов, він приготував собі марафет.
Вмазав.
І заснув.
І зараз все ще спав.
Стрілець, якимось чином опинившись у свідомості цього чоловіка (чоловіка, чийого імені він не знав, – нікчемне створіння, яке в’язень називав блідою поганкою, також його не знало, тому й не називало), спостерігав за сном, що розгортався перед його очима, як колись малим, бувало, дивився вистави, ще до того, як світ зрушив з місця… чи думав, що дивився, бо ж вистави були єдиним, що він бачив у житті. Якби йому довелося бачити фільм, то насамперед він подумав би про це. Відсутні деталі він зміг видобути зі свідомості в’язня, бо асоціації були близькими. Але з іменем коїлося щось незрозуміле. Він дізнався ім’я брата в’язня, але не його самого. Втім, звісно, імена ж були потаємними, всевладними речами.
Та й ім’я цього чоловіка насправді не мало значення за тих обставин, що склалися. Однією з них була слабкість залежності. Іншою – загартованість, занурена в ту слабкість, як хороший револьвер, що повільно поглинається сипучими пісками.
Цей чоловік до болю нагадував стрільцеві Катберта.
Хтось наближався. В’язень уві сні не чув. А стрілець не спав і чув, тож знову ступив уперед.
«Отакої, – подумала Джейн. – Він скаржиться на голод, і я шукаю йому поїсти, бо він наче нівроку, симпатичний, а він взяв і заснув».
Але пасажир – хлопець років двадцяти, високий, у чистих, трохи потертих блакитних джинсах і сорочці з пістрявим візерунком – розплющив очі й посміхнувся їй.
– Я дякую, сай, – сказав він. Принаймні, так це прозвучало. Майже по-старовинному… чи по-іноземному. «Уві сні розмовляє, от і все», – подумала Джейн.
– Прошу. – Вона
