поганка криво всміхнувся. Пістолет зник, ніби порухом чарівної палички, а замість нього з’явився маленький конверт. Він вручив його Едді.
– Жартую. Що, вже й пожартувати не можна?
– Як скажеш.
– Тоді до вечора неділі.
Він повернувся до дверей.
– Гадаю, тобі краще не поспішати.
Бліда поганка повернувся, здивовано підвівши брови.
– Думаєш, я не можу піти, якщо мені цього хочеться?
– Я думаю, що коли ти підеш, а товар виявиться лайном, то завтра мене тут не буде. А ти опинишся у глибокій дупі.
Бліда поганка спохмурнів. Він опустився в єдине м’яке крісло в номері, а Едді тим часом відкрив конверта і висипав із нього дрібку коричневого порошку. На вигляд поганого. Едді подивився на блідого.
– Я знаю, на що це схоже, це схоже на лайно, але це тільки так здається, – сказав поганка. – Він нормальний.
Едді відірвав аркуш із блокнота, що лежав на письмовому столі, і відділив трохи коричневого порошку від купки. Підчепив пальцем і втер у піднебіння. А через секунду сплюнув у сміттєвий кошик.
– Ти хочеш здохнути? Так? Життя набридло?
– Іншого немає. – Поганка спохмурнів іще сильніше.
– У мене на завтра заброньований квиток, – сказав Едді. Це була брехня, але він сумнівався, що поганка мав змогу це перевірити. – Світові авіалінії. Я замовив його сам, на той випадок, якщо агент виявиться таким паршивцем, як ти. Та мені пофіг. Так навіть легше. Я не призначений для такої роботи.
Поганка сидів і міркував. Едді сидів, з усіх сил намагаючись не ворушитися. А ворушитися йому хотілося сильно: ковзатися і ковзати, танцювати бібоп, джайв, розчісувати подряпини і тріщати всім, що тріщить. Він навіть відчував, що його очі хочуть ковзнути назад до купки коричневого порошку, хоча й знав, що це отрута. Він прийняв дозу о десятій того ранку. Відтоді минуло стільки ж годин. Але якби він зробив бодай щось із того, що його так і поривало зробити, ситуація б змінилася. Поганка уже не просто розмірковував: він спостерігав за ним, намагаючись визначити, на скільки його вистачить.
– Може, я зумію щось роздобути, – нарешті мовив він.
– Зроби таку ласку, – відповів Едді. – Але об одинадцятій я вимикаю світло і вішаю на двері табличку «НЕ ТУРБУВАТИ». Якщо після цього в мої двері хтось постукає, я дзвоню адміністраторові й кажу: «До мене хтось хоче вдертися, пришліть охорону».
– Який же ти гівнюк, – промовив поганка зі своїм бездоганним британським акцентом.
– Ні. Гівнюк – це той, кого ти очікував побачити, – відповів йому Едді. – Я приїхав, схрестивши ноги. І ти прийдеш сюди до одинадцятої, і принесеш те, чим я зможу скористатися – не обов’язково, щоб це був вищий клас, просто щось придатне для вживання, – або тобі хана.
Бліда поганка повернувся задовго до одинадцятої. Він з’явився о пів на десяту. Едді здогадувався, що інша наркота
