із цих «Легенд» – своєрідних творчих переосмислень багатющої літописної і усної народної спадщини Київської Русі – я і розпочав своє знайомство з Наталеною Королевою, – сказав Омелян Пріцак. І додав:
– Жоден український письменник не розробляв так досконало, так глибинно історію та міфологію Давнього Сходу, Риму, біблійні та євангельські теми і сюжети, як це робила Наталена Королева. Кожна її легенда – це відродження забутої чи призабутої історичної події чи постаті, своєрідне, але науково вивірене дослідження першоджерел, проникнення в ядро міфу, легенди, переказу, «вічного сюжету»… І яке їхнє майстерне художнє «оформлення»!
– Не забуваймо про Лесю Українку. Вірніше, ми маємо передусім згадати її драматичні поеми. Нема нічого художньо досконалішого в українській драматургії за драматичні поеми Лесі Українки, в яких стародавня Троя, християнський Рим, біблійно-євангельська Юдея, середньовічна Європа і деспотична Московія відкриваються завдяки пориванню знайти відповідь на вічні питання: «Що є істина?», «Як зберегти людську гідність і гідність національну?», «Як досягти свободу для окремої людини і всього народу?» Взагалі художнє «оживлення» античних і середньовічних образів, тем, сюжетів сягає в драмах Лесі Українки шекспірівської морально-філософської глибини, духовної напруги й універсальності, – дозволив я і собі втрутитися в розмову.
Професор Ігор Шевченко терпляче очікував на появу паузи в цьому монолозі. Нарешті і йому вдалося висловити своє міркування:
– На жаль, в Україні не досліджується, як у науковому, так і в художньому плані, після Івана Франка, Лесі Українки, Агатангела Кримського, ну і частково після Юрія Липи, глибинна історична протяжність нашої історії і культури у східні світи, зокрема те, що Липа називав Чорноморською Україною. Понтійською Україною. Я вже не кажу про світи ближчі – європейські. Світи культури. Передусім.
Відтоді я не раз повертався в думках до слів професора Ігоря Шевченка: «…Вона шукала все життя себе в собі…» Наталена Королева була дуже уважна до свого родоводу. Шукала першокорені свого роду, бо вважала, як наголошувала у романі «Quid est veritas?», що рід забезпечує збереження традиції, вкорінює історичну пам’ять у певний етнічний ґрунт, сприяє, якщо вжити сучасну термінологію, формуванню національної ідентичності, тому що своєю родовою кореневою системою вона зрощується з іншими, етнічно поєднаними родами і цим витворює культурно-історичний ґрунт, на якому втримуються і розростаються національні традиції, культури, мови, виростають нові роди, нові покоління народу, нації: «Таж на землі, що родить із себе все для життя земних істот, мусить бути “рід”! Не зайди, мандрівники, приходьки – птахи перелітні чи безпритульні зозулі! Ті не дають порядку життю на землі. Лише ті, що певні й вірні, як певна й вірна сама земля, творять і тим продовжують працю творчих попередників…»9.
Шукала вона сліди свого родоводу, розпорошеного
