я щасливий, і всі зорі лагідно сміються.
А інколи кажу інше: «Він забіжить кудись думками тоді або тоді, – й цього досить! Якось увечері забуде накрити ковпаком, а баранець тихесенько вийде серед ночі…» І тоді всі дзвіночки стають сльозинами!..
Саме в цьому й криється велика таємниця. Для вас, для тих, хто, як і я, теж любить Маленького Принца, ніщо у світі не лишиться незмінним, якщо десь – невідомо де – не відомий нам баранець з’їв (або ні?) троянду…
Гляньте на небо. Запитайте себе: баранець з’їв квітку чи ні? Ви побачите, як усе зміниться…
Жоден дорослий ніколи не зрозуміє, що це має дуже велике значення!
Для мене це найгарніший і найсумніший краєвид у світі. Це той самий краєвид, що й на попередній сторінці, але я намалював ще раз, щоб ви добре запам’ятали його. Саме тут Маленький Принц з’явився на Землі, а згодом зник.
Уважно роздивіться краєвид, щоб мати впевненість, що ви впізнаєте його, якщо вам доведеться коли-небудь мандрувати в африканській пустелі. Якщо вам трапиться проминати те місце, благаю, не поспішайте: постійте трохи якраз під його зорею! Якщо тоді до вас підійде хлопчик, якщо він засміється, якщо матиме золотаве волосся, не відповідатиме на запитання, ви одразу здогадаєтесь, хто то. Тоді будьте ласкаві! Не лишайте мене в незмірно великому смутку, а напишіть мерщій, що він повернувся…
Цитадель
I
Дуже часто мені доводилося бачити, як жалощі збиваються на манівці. Проте ми, проводирі людей, навчилися прозирати їхні серця й даємо нашу підтримку тільки тим, хто вартий уваги. Тож у жалощах я відмовляю тим показним ранам, які завдають жалю жіночому серцю, відмовляю й умирущим і мертвим. І я знаю чому.
Це було тієї пори моєї юності, коли я проймався жалем до жебраків та їхніх виразок. Я наймав для них цілителів і купував їм бальзами. З одного острова каравани доставляли мені мазі на основі золота, які заживляли шкіру на тілі. Я діяв отак аж до дня, коли збагнув, що жебраки вважають свій сморід за рідкісну розкіш, я побачив, як вони роздряпують себе і прикладають до подряпин лайно, як-от люди, які окурюють землю, щоб видобути з неї пурпуровий цвіт. Вони, пишаючись, показували одне одному свої гнояки й хизувалися отриманими пожертвами, бо той, хто дістає найбільше, прирівнює себе до верховного жерця, що показує найгарнішого кумира. Якщо вони погоджувалися, щоб їх обстежив мій лікар, то тільки внаслідок сподівання, що їхні гнояки здивують його своїми згубними міазмами й розміром. Вони вимахували своїми обрубками, щоб завоювати собі місце в цьому світі. Отож піклування жебраки сприймали як вияв поваги, простягали свої члени для обливань, які лестили їм, але, тільки-но зараза зникала, вони бачили, що вже втратили своє значення, не могли живитися коштом свого тіла, стали непотрібні, й відтоді докладали всіх зусиль, щоб відродити виразку, яка жила їхнім коштом. Знов убравшись у шати хвороби, пихаті й марнославні, з жебрацькою мискою в руці вони знову виходили на шлях караванів і в ім’я свого нечистого бога, стягували викуп із подорожніх.
А була
