маленька, щоб я показав тобі, де вона. Так краще. Моя зоря буде для тебе однією з безлічі зір. І тоді ти з любов’ю споглядатимеш усі зорі… Всі вони стануть твоїми приятелями. А я тобі дам ще й подарунок…
Маленький Принц знову засміявся.
– Ох, хлопчику, хлопчику, як я люблю чути твій сміх!
– Він і стане моїм подарунком… буде як вода, яку ми пили…
– Тобто?
– Люди мають зорі, але в кожного вони різні. Для мандрівників і подорожніх зорі – проводирі. Для інших – лише осяйні цятки. Ще для інших, для вчених, – проблеми. Для мого бізнесмена вони були золоті. Але всі ці зорі мовчать. А ти матимеш зорі, яких не має ніхто…
– Тобто?
– Коли глянеш уночі на небо, тобі здаватиметься, ніби сміються всі зорі, бо ж я житиму на одній з-поміж них, сміятимусь на ній. Ти матимеш зорі, які вміють сміятися!
Маленький Принц знову засміявся.
– А коли твій смуток розвіється (людський смуток завжди має кінець), ти радітимеш, що знав мене. Ти завжди будеш моїм приятелем. Ти хотітимеш сміятися разом зі мною. Інколи ти відчинятимеш вікно, просто так, задля втіхи… І твої приятелі ще й як здивуються, побачивши, як ти смієшся, задивившись у небо. Тоді ти скажеш їм: «Так, зорі завжди смішать мене!» А вони гадатимуть, ніби ти збожеволів. Я утну над тобою лихий жарт…
Він знову засміявся.
– Буде так, ніби я дав тобі замість зірок табун дзвіночків, які вміють сміятися…
Маленький Принц засміявся, а потім знову споважнів:
– Цієї ночі… знаєш… не приходь.
– Я не кину тебе.
– Я немов страждатиму… немов умиратиму. Атож. Не приходь дивитися на це, не варто…
– Я не кину тебе.
Але Маленький Принц непокоївся:
– Я кажу це… ще й через змійку. Не годиться, щоб вона вкусила тебе… Змії лихі. Здатні вкусити задля насолоди…
– Я не кину тебе.
А втім, нова думка заспокоїла його:
– Правда, вони вже не мають отрути для другого укусу…
Тієї ночі я не бачив, як пішов Маленький Принц. Він зник тихцем. Коли я наздогнав його, він ступав рішуче та швидко й лише кинув мені:
– А! Ти тут…
Узяв мене за руку. Але й далі переживав:
– Даремно ти пішов. Тобі буде тяжко. Я немов помру, та це буде неправда…
Я мовчав.
– Розумієш, це надто далеко. Я не можу взяти своє тіло. Воно заважке.
Я мовчав.
– Тіло буде схоже на стару покинуту шкаралупу. Старі шкаралупи не засмучують…
Я мовчав.
Маленький Принц похнюпився, але знову подолав розпуку:
– Знаєш, буде просто чудово. Я теж споглядатиму зорі… Всі зорі будуть криницями з іржавим блоком. Усі зорі поїтимуть мене…
Я мовчав.
– Це буде величезна радість! Ти матимеш п’ятсот мільйонів дзвіночків, я матиму п’ятсот мільйонів криниць…
Тепер замовк і Маленький
