ті самі людці, що, витончені, слухають чужі вірші, але не пишуть власних, вони тішаться оазою, не вдихаючи в неї життя, співають пісень, які пропонують їм, самі себе запрягають у стайнях і, зведені до ролі худоби, вже готові до рабства.
Я казав їм:
– Коли ви завоюєте оазу, для вас, по суті, нічого не зміниться. Це тільки інша форма табору в пустелі. Адже моїй імперії загрожують з усіх боків. Її матерія – це тільки знайома сукупність кіз, баранів, осель і гір, та якщо розірветься вузол, який зв’язує їх докупи, лишаться тільки купа безладних і відкритих для грабунку матеріалів.
VIII
Мені здалося, що вони помилялися щодо поваги. Адже я сам переймаюся тільки правами Бога, які виявляються в людині. Звичайно, й сам жебрак, я, не перебільшуючи важливості людини, завжди розумів її як Божого посланця.
Проте я не визнав ані прав жебрака, ані його виразки та огидності, що їх ушановують задля них самих, мов кумирів.
Хіба я бачив щось огидніше за той квартал міста, що лежить на схилі пагорба і спадає до моря, наче стічні води? З коридорів, які виходять на вулички, вириваються м’які клубки отруєного віддиху. З тих губчатих нетрів мерзота вилізає тільки на те, щоб лаятися надірваним голосом, і то без справжньої люті, на кшталт м’яких бульбашок, що лускають раз по раз на поверхні болота.
Я бачив прокаженого, що грубо реготав й витирав собі очі брудною білизною. Передусім він був вульгарний і ницо глузував сам із себе.
Мій батько вирішив спалити той квартал. І цей гниляк, що тримався за свої загноєні виразки, почав обурюватися, домагатися своїх прав. Прав прокаженого серед гною.
– Природна річ, – пояснив мені батько, – бо справедливість, по-їхньому, – це увічнення того, що є.
А вони зняли галас в ім’я свого права на гнилля. Засновані на гниллі, вони обстоювали гнилля.
– Якщо ти дозволиш плодитися боягузам, – казав мені батько, – тоді народяться права боягузів. Таж вони очевидні. Й народяться співаки, щоб уславлювати їх. І співатимуть тобі про велич патетики боягузів, яким загрожує знищення.
Бути справедливим, – пояснював далі батько, – це обирати. Бути справедливим до архангела чи справедливим до людини? Справедливим до виразки чи до здорової плоті? Чому я маю слухати того, хто звертається до мене в ім’я зарази?
Але я дбатиму про нього в ім’я Господа. Адже і в ньому присутній Бог. Та аж ніяк не тому, що скорився його бажанню, бо це бажання, яке висловила виразка.
Коли я почищу його, помию і навчу, тоді його бажання буде іншим і він сам заперечить себе такого, яким був. То чому я маю бути союзником оцій людині, якої згодом зречеться він сам? Чому, дослухавшись до бажання вульгарного прокаженого, я маю перешкоджати народженню і вдосконаленню?
Чому я маю ставати на сторону того, що є, яке виступає проти того, що буде? Того, хто животіє, проти того, що тішиться могутністю?
– Справедливість, на мою думку, – казав мені батько,
