паплюжити тебе лайкою… Це лише справедливість!» Адже справедливість, на їхню думку, – надолуження.
Праля замовкла. Мабуть, сама відчула приниження – і власне, і чогось набагато більшого за себе. А принцеса, мов, закам’янівши, нахилилась і відбілювала білизну на камені для прання. Товаришки безкарно штурхали її ліктем. Ніщо в ній не спонукало до таких знущань, бо вона була гарна з лиця, стримана в рухах і мовчазна, тож я зрозумів, що її товаришки глузували не з жінки, а з її падіння. Адже якщо той, кому ти заздрив, потрапить у твої пазурі, ти пожереш його. Тож я спонукав її постати переді мною:
– Я нічого не знаю про тебе, крім того, що ти панувала. Починаючи відтепер, ти матимеш право на життя і смерть своїх товаришок-праль. Я відновлюю тебе в твоєму королюванні. Йди.
Коли принцеса знову зайняла своє місце понад вульгарною юрбою, то цілком слушно вважала, що було б негідно пригадувати образи. Ті самі дівчата з пральні, що вже не живили своїх душевних поривів її падінням, живили їх тепер її шляхетністю й шанували її. Вони влаштували великі свята, щоб відзначити її повернення до монаршої гідності, й простиралися ниць, коли вона проходила повз, бо й самі стали шляхетні завдяки тому, що колись доторкалися до неї пальцем.
– Ось чому, – казав мені батько, – я не віддам державців на поталу кепкуванню простолюду та брутальності тюремників. А накажу зітнути їм голови у великому цирку під звуки золотих сурем.
– Той, хто принижує, – казав мій батько, – чинить так тому, що й сам ниций.
– Проводиря, – казав мій батько, – ніколи не судитимуть підлеглі.
IX
Отак повчав мене батько:
– Примусь людей будувати разом башту, і ти перетвориш їх у братів. Та якщо хочеш, щоб вони зненавиділи одне одного, кинь їм зерна.
А ще він казав мені:
– Я бачив, як танцівниці компонували свій танок. Коли танок створили й протанцювали, то, звісно, ніхто не забере продукт праці, щоб зробити з нього запас. Танок минає, мов пожежа. А проте я називаю цивілізованим народ, який компонує танці, дарма що для танців не існує ані жнив, ані комор. Натомість називаю грубим народ, що виставляє на полицях предмети, нехай навіть найвитонченіші, створені працею інших людей, навіть якщо цей народ здатний п’яніти від їхньої досконалості.
– Людина, – казав мій батько, – це передусім творець. А братами є тільки люди, які працюють разом. А живуть тільки ті, хто не задовольняється приготованими запасами.
Одного дня батькові заперечили:
– Що ти називаєш творчістю? Адже, якщо йдеться про винахід, який привертає до себе увагу, дуже мало людей здатні до нього. Отже, ти говориш лише про кількох людей, а як щодо інших?
Батько відповів їм:
– Творити – це, напевне, пропустити в танці якесь па. Це вдарити різцем по каменю навскіс. Доля жесту має невелике значення. Тобі, сліпцю, це зусилля видається безплідним, ти відвертаєш ніс, але
