проти ворога. Але що ти знатимеш про танцівницю, якщо вона лише безлюдна країна? Адже осілі народи не мають танцю. Але там, де земля пожадлива, де плуг чіпляється за каміння, де надто суворе літо висушує збіжжя, де людина чинить опір варварам, де варвар душить слабкого, – саме там народжується танок унаслідок сенсу кожного па. Адже танок – це боротьба проти янгола. Танок – це війна, спокуса, вбивство і покута. А який танок ти побачиш у своєї добре нагодованої худоби?
LXXIII
Отже, я відчув смак смерті.
«Дай мені миру стаєнь, – казав я Богові, – миру впорядкованих речей, зібраного врожаю. Лиши мені буття, закінчивши розвиток. Я втомлений від жалоби свого серця. Я надто старий, щоб знову ростити все моє гілля. Я втратив одного за одним своїх друзів і ворогів і від цього засяяло світло на дорозі мого сумного дозвілля. Я відійшов далеко, я повернувся, я дивився й побачив, що люди навколо золотого тільця не зацікавлені, а тупі. А діти, народжені сьогодні, мені чужіші, ніж молоді варвари без віри. Я важкий від марних скарбів, наче від музики, якої вже ніколи не зрозуміють.
Я почав свою працю з сокирою дроворуба в лісі, й п’янів від співу дерев. Отже, чи слід замикатися у вежі, щоб бути справедливим? Але тепер, коли я надто близько бачив людей, я вже втомився.
– Покажись мені, Господи, – бо все стає важким, коли втрачаєш смак Бога».
Після великого тріумфу мені приснився сон.
Адже я ввійшов переможцем у місто, і юрба заполонила вулиці під хмарою корогв, кричала й співала, помітивши мене. А квіти вистеляли нам дорогу нашої слави. Та Господь наповнив мене лише єдиним гірким почуттям. Я був, здавалося мені, в’язнем недоумкуватого народу.
Адже юрба, яка оспівує тебе, робить тебе передусім страхітливо самотнім! Те, що дають тобі, відокремлюється від тебе, бо немає місточка між тобою та іншим, хіба що на шляхах Божих. Тільки люди, які простираються разом зі мною в молитві, – мої справжні товариші. Ми приголомшені однаковою мірою і є зернами одного колоса, чекаючи хліба. А ці люди обожнюють мене й створюють у мені пустелю, бо я не вмію шанувати тих, хто помиляється, й не можу погодитись на таке обожнення мене. Я не вмію сприймати фіміам, бо не суджу про себе за думкою інших і втомився від себе, мені важко носити себе самого і мені треба, щоб увійти до Бога, позбутися самого себе. Отож ті, хто кадить мені фіміам, засмучують мене й роблять пустельним, наче порожню криницю, до якої схиляються спраглі люди. Я не можу нічого дати, що було б чогось варте, і вже не можу нічого отримати від цих людей, простертих переді мною.
Адже я маю потребу передусім у тому, хто є вікном, відчиненим на море, а не дзеркалом, яке наганяє на мене нудьгу.
Серед цієї юрби мені видаються гідними тільки мерці, що вже не переймаються марнотою.
І тоді мені приснився той сон, вітання полишили мене, мов порожній звук, що вже нічого не навчить мене.
Над морем нависала крута
