серед відчаю. Ти був би не більш і не менш щасливий, ніж твої бики. Але село в тобі будується повільно і, досягаючи того, що є, ти повільно вибирався на гору. Адже я сформував тебе відповідно до моїх звичаїв та обрядів і на основі твоїх зречень, обов’язків, твоєї неодмінної люті й твоїх прощень, твоїх традицій, спрямованих проти інших, – і не привид села понукав сьогодні співати твоє серце, – надто легко було б бути людиною, – а повільно засвоєна музика, проти якої ти спершу воював.
А ти йдеш у це село й занурюєшся у його звичаї і, радіючи від цього, грабуєш їх, бо вони вже не розваги та ігри, а якщо й розважатимуть тебе, цьому ніхто не повірить. І від звичаїв не лишиться нічого. Ані для них самих, ані для тебе…
LXV
– Я, – казав мій батько, – засновую порядок. Але не відповідно до простоти та економії. Адже не йдеться про виграш у часі. Хіба має для мене значення, якщо я знаю, що люди погладшають, збудують комори замість храмів і акведуки замість музичних інструментів: адже я зневажаю все скнаре і марнославне, навіть якщо і пишне тепер людство, і тому мені важливо насамперед знати, про яку людину йдеться. Людина, яка цікавить мене, – це людина, яка довго купатиметься в змарнованому часі храму, немов споглядаючи Чумацький Шлях, що надає їй широти, і навчатиме своє серце любові через молитву, на яку Господь не відповів (адже оплачена відповідь молитви зробить людину ще більшою скнарою) і в якій часто відлунюватиме вірш.
Адже час, зекономлений на будівництві храму, що є кораблем, який пливе куди-небудь, або на вдосконаленні вірша, який породжує відлуння в людському серці, годиться використати, щоб радше ошляхетнити рід людський, ніж відгодувати його. Отже, я вигадаю вірші і храми.
Отже, знаючи про час, змарнований на похорони, бо люди длубають землю, щоб закопати там здобич смерті, тоді як могли б використати цей час, щоб орати землю і збирати врожай, я забороню відтепер вогнища, на яких спалюють трупи, бо що мені важить здобутий час, якщо я втрачаю передусім любов мертвих. Адже я не знайшов ніякого кращого образу, щоб скористатися ним, як могила, на яку приходять ближні й шукають неквапом свій камінь серед іншого каміння, знаючи, що він увійшов у землю, мов урожай, і став природним тістом. Проте я знав, що від тієї скрині зі скарбами, безперечно, порожньої, але наповненої колись такою силою див, щось таки лишиться: якась реліквія в осуарії, форма руки, що пестила, кістка черепа. Я наказав збудувати, коли трапилася змога, будинок, ще більш безвартісний і дорогий, для кожного мерця, щоб там можна було зібратись у святкові дні й зрозуміти – не самим тільки розумом, а всіма рухами душі й тіла, – що мертві та живі поєднуються одні з одними і становлять одне дерево, яке росте. Якщо мати звичай бачити той самий вірш, той самий вигин судна, ту саму колону, що йде крізь покоління, то людина стає гарнішою та чистішою. Звичайно, вона приречена на загибель, якщо розглядати її обличчя впритул, як це роблять короткозорі, що підступають надміру близько, а не в тіні, яку відкидає людина, у відображенні, що вона лишає від себе. Якщо я заощаджу час, змарнований на поховання
