на заході, під ними наче зіщулилася. З півночі, сходу та півдня монумент оточували поля, і нічим не стримувані хвилі теплого вітру накочувалися на дерева біля підніжжя пагорба; крони хиталися та зловісно шуміли.
Звідти ж, із заростів, долинало вороняче каркання, хоча самих птахів Рута не бачила. Пахло вологою землею, розіпрілим на сонці сміттям і ще… чимось дивним. Дівчина поморщилася. Вітер видимав з-поміж дерев неприємний солодкуватий запах, нібито там зарізали тварину. На упорній лапі однієї з гаубиць розсілися троє підлітків. Двоє менших не відлипали від телефонів, третій, найвищий, нахабно пожирав Руту поглядом. Відчувши дискомфорт, дівчина відвернулася. Потім, на ходу вишукуючи номер сестри, прудко збігла з пагорба.
Інді не відповіла.
Рута подалася навмання вулицею Костромською. Дійшла до ресторану «Бармаки», за готелем «Melrose» взяла ліворуч і спустилася до палацу культури «Текстильник». Дорогою кілька разів набирала сестру, проте Інді, як і раніше, не відповідала.
Упродовж наступної години Рута блукала дворами неподалік першого корпусу гуманітарного університету. Заспокоїтись не вдавалося. Зосередитися теж. Думки скакали, мов навіжені. Чи йти завтра до школи? Чи мати домовилася про аналізи? Якоїсь миті дівчина згадала, що до першого ЗНО залишається тільки два дні, і ледь не застогнала. Через гнітючу неможливість сконцентруватися Рута почувалася цілковито безпорадною. Вона навіть не уявляла, як заявиться сьогодні додому.
Інді чомусь не озивалася.
Ближче до восьмої температура повітря різко впала – не так, аби замерзнути, та все ж відчутно. Насичений вологою північний вітер нарешті набрав достатньо сили, щоби протиснутися крізь будівлі та розвіяти застояну духоту, яка заполонила місто впродовж дня. Запахло дощем, і Рута попрямувала до центру міста.
У ресторані «New York Street Pizza», що на другому поверсі «Злати Плази», куди вона зайшла повечеряти, дошкульна нервозність потрохи спала. Рута не те щоб заспокоїлася, а радше втомилася нервуватись. М’язи ніг аж палали, зате відчуття притупилися. Майже годину вона длубалася в салаті «Цезар», потім іще стільки ж часу просто сиділа за столиком, тоскно втупившись у вікно, і пішла з ресторану, лише коли зловила на собі косі погляди бармена й офіціанта.
Дощ ніяк не починався, проте хмари повисли так низько, що сутінки запали ще задовго до заходу сонця. О пів на десяту, коли Рута спустилася до Лебединки, надворі стало темно, майже як уночі. Вона не нарікала – у темряві краще думалося. Крокуючи довкола озера, дівчина прокручувала варіанти подальших дій, так ніби роздивлялася картинки в голові. Власне, варіантів у неї було небагато. Рута саме зважувала, як вчинить, якщо батько таки переконає матір, що їхній доньці не варто робити аборт, коли в кишені завібрував мобільний. Дівчина дістала його й апатично зиркнула на екран. Мама. Трохи повагавшись, вирішила відповісти.
– Де ти? – голос Аміни був звично тихим, але поза тим у ньому завібрували якісь нові, тривожні нотки. Мати здавалася
