зв’язок. Секунду-дві вона здивовано супилася, потім швидко набрала сестру. Виклик пішов, однак Інді не відповідала. І тоді Рута майже бігом припустила геть із Лебединки.
Попрямувала до ЦУМу. Там можна сісти на маршрутку й через дві зупинки вийти на Грушевського. Так буде швидше, ніж пішки.
Коли Рута проминула «Злату Плазу», телефон знову завібрував. Не подивившись на екран, дівчина притулила його до вуха та відповіла:
– Мам! Алло! Що сталося?
– Привіт…
– Хто це?
– Лара, – у голосі бринів сум навпіл із розчаруванням. – Це ж я. Не впізнала?
Від несподіванки Рута ледь не заточилася. Серце пропустило удар, а тоді закалатало з подвійною силою. Вона справді не впізнала й тепер розгубилася, як реагувати.
Хлопець неправильно потрактував її мовчанку:
– Не клади трубку, будь ласка! Вислухай мене.
Рута й не збиралася, проте продовжувала розгублено мовчати. Лара, підбадьорений тим, що Рута не обірвала розмову, вже спокійніше запитав:
– Чого така захекана?
Дівчина затамувала подих і швидко кинула:
– Поспішаю. Кажи, що треба.
– Де ти? Треба поговорити.
– Ми вже поговорили, – попри намагання, Рута не могла опанувати себе. – І, по-моєму, я пояснила, що не хочу тебе бачити.
– Так, я знаю. Я повівся, як… козел. І тому хочу попросити вибачення. Ну, тобто…
Він принишк. Рута притискала телефон до вуха так, нібито від сили натиску залежало, що вона почує. Спливло кілька нескінченних секунд, доки хлопець ледве чутно мовив:
– Я хочу зустрітися.
Рута аж здригнулася. Спершу мама, а тепер він. Голос звучав дивно – сторожко, розгублено й дуже самотньо. Щось скоїлося, здогадалась вона та майже запитала про це вголос, але стрималася.
– Хочу почати спочатку, – долинуло з телефона. – Обдумаємо все й разом вирішимо. – Він зам’явся. – Ти ж іще не зробила… ну… не зробила?
– Це тебе не обходить.
Рута вистрелила відповіддю автоматично, не замислюючись, сама ж тим часом насупилась, аналізуючи почуте. Лара хоче залишити дитину? Чи це їй здалося? Щось було не гаразд у його словах, у тембрі його голосу. Він ніби правильно складав речення, та це не допомагало приховати… Що? Щось йому муляло?
– Де ти? – запитав Лара.
– Чому питаєш?
Коротке, болісне зітхання.
– Чому ти не можеш просто сказати, де ти?
– Гуляю. Була на Лебединці, тепер іду додому.
– Я… я можу під’їхати?
Рута зрозуміла, що не помилилася. Йому щось потрібно.
– Ні.
– Рут.
Страшенно кортіло відрізати «я не хочу тебе бачити», проте дівчина не могла. Ненавиділа, зневажала себе через це, та не могла.
– Пробач. Щойно телефонувала мама, щось сталося вдома. Сестра повернулась, а мала бути аж у п’ятницю. І я… – Наступні два запитання
