нібито життя не таке складне, як здається, і навіть найважчі проблеми можна з легкістю вирішити. Ця небезпечна фантазія цілковито позбавляла страху перед неминучою відплатою за хибні рішення. Рута почувалася так, наче життя вліпило їй оглушливого ляпаса, а вона встояла, витримала удар – як доросла – і тепер готова до чого завгодно.
Звісно, вона помилялася. Життя ось-ось мало явити перед нею одну зі своїх найжорстокіших істин: найдошкульніший удар завжди отримуєш у момент найбільшого розслаблення.
Сестра зателефонувала за чверть до п’ятої. Не виймаючи навушників, Рута натиснула «Відповісти».
– Як ти? – запитала Інді.
Запитання видалося Руті безглуздим.
– Як що?
– Ну, як ти почуваєшся?
Уперше за багато років сестра по-справжньому розізлила її.
– Інді, я вагітна. Мені сімнадцять, і я, блядь, завагітніла. Це неначе дізнатися, що ти хвора на рак! У сімнадцять! Ось як я почуваюся.
– Ти не в школі?
Ще одне нелогічне запитання: вже майже п’ята, Інді відомо, що уроки закінчилися. А потім… у голові сколихнувся якийсь невиразний здогад, і Рута мимоволі напружилася.
– Чого ти питаєш?
– Мама телефонувала.
У грудях тьохнуло.
– І?
– Питала, чи я знаю, де ти.
Рутине серце стиснулося ще більше.
– Вона ж могла сама мене набрати.
У динаміку – тиша. Рута відчула, як до горла підкочує добре знайоме роздратування через те, що не бачить обличчя сестри.
– Інді, не мовчи. Вона щось іще говорила?
– Вона не просила телефонувати тобі, це я сама, ну… – Зрозумівши, що це виправдовування – не відповідь на поставлене запитання, Інді ніяково закашлялася. Потім додала: – Рут, іди додому.
Тієї миті Рутина млява підозра переросла в упевненість.
– Вона розповіла батькові? – Її обличчя немовби замерзло, дівчині не вдавалося поворухнути жодним м’язом.
– Я не знаю.
Рута вловила її – майже невловиму паузу перед відповіддю.
– Інді, скажи мені.
– Вона запитала, чи я не знаю, чому ти затримуєшся, запитала, де ти, і додала, що вони чекають на тебе.
Вони.
Рутине лице набуло жовтуватого відтінку.
– Бляха! – Затишна ментальна бульбашка, в якій дівчина ховалася впродовж п’ятигодинної медитації на Пагорбі Слави, несподівано луснула.
– Чому ти його так боїшся?
– Бо останнім часом він поводиться так, начеб єдина мета його існування – зіпсувати мені життя!
– Не треба так.
– Мені жопа!
– Мама знає, що робить.
– Ніфіга вона не знає! – Рута боролася з бажанням
