що нас нема, і спалять усе к бісовій матері: ферми й ранчо, врожай і комори – усе! Куди ми тоді повернемося?
– А якщо Вовки кинуться слідом за нами? – додав Хорхе Естрада. – Для таких, як вони, це раз плюнути. Вони спалять село, як каже Тук, вистежать нас і все одно відберуть дітей!
Тепер усі чоловіки вже гучніше висловили свою згоду – стукотом грубих черевиків об соснову підлогу і викриками «Мудро каже!».
– Крім того, – підводячись і притискаючи до грудей своє неосяжне брудне сомбреро, сказав Ніл Фарадей, – вони ніколи не забирають усіх дітей. – Його переляканий голос закликав до здорового глузду. Саме цього Тіан і боявся понад усе. Цього боягузливого фальшивого заклику бути розумними і поміркованими.
Один з манні, молодший і без бороди, презирливо реготнув.
– А один із кожних двох у безпеці! Отже, нічого страшного? Благослови тебе Господь! – Але не встиг він сказати ще щось, як Хенчик своєю вузлуватою рукою стис йому руку вище ліктя. Молодий замовк, але й не схилив голови на знак покори. Його очі горіли, губи стислися у вузеньку білу смужку.
– Я не кажу: нічого страшного, – відповів Ніл. Він почав крутити сомбреро в руках, від чого Тіанові трохи замлоїло. – Але треба бути реалістами, правда ж? Еге. І вони таки не всіх забирають. Приміром, моя донька Джорджина, вона здібна і розумна…
– Ага, а твій син Джордж – великий пустоголовий бовдур, – втрутився Бен Слайтмен. Він був бригадиром робітників у Айзенгарта і не надто поблажливо ставився до йолопів. Знявши окуляри, він витер їх хусткою і знову вмостив на носі. – Я бачив його на східцях перед крамницею Тука, коли їхав сюди. Дуже добре роздивився. Його й кількох таких самих дуроломів.
– Але ж…
– Я знаю, – сказав Слайтмен. – Це тяжке рішення. Деяким пустоголовим справді краще було б померти. – Він помовчав. – Або краще, хай би їх усіх забирали, а не половину.
Під акомпанемент схвальних криків «Мудро каже!» і «Дякуємо!» Бен Слайтмен сів.
– Нам залишають стільки дітей, скільки треба для того, щоб жити, адже так? – сказав дрібний фермер, чиї угіддя розташовувалися на захід від Тіанових, на самому краю Кальї. Луїс Гейкокс (а саме так його звали) говорив повільно, різким голосом. Губи вусаня скривилися в невеселій посмішці. – Ми не вбиватимемо наших дітей, – сказав він, звертаючись до манні. – Нехай за вами, джентльмени, ласка Божа, але я не вірю, що навіть ви на таке спроможні: вбити дітей, коли до цього дійде. А якщо й спроможні, то не всі з вас. Також ми не можемо спакуватися й піти на захід (чи в будь-який інший бік світу), бо змушені залишити тут наші ферми. Вовки неодмінно спалять усі наші садиби і все одно поїдуть за нами, щоб відібрати дітей. Їм потрібні діти, бозна-чому, але потрібні.
– Як не крути, все впирається в одне: майже всі ми фермери. Ми сильні, коли наші руки працюють на землі, й слабкі в усьому іншому. У мене й самого двоє діточок, по чотири рочки їм, і я їх дуже люблю й не хочу втратити жодне. Але я готовий віддати одне дитя, щоб зберегти друге. А також свою ферму.
