style="font-size:15px;"> – Отже, порівняно з велетенським шматом часу Вовки з’явилися недавно, – сказав Тіан. – Вони набігали десь разів із шість за сто двадцять чи сто сорок років. Хтозна. Бо, знаєте, час став якимось м’яким.
Тихий гомін. Дехто закивав.
– Тобто раз на одне покоління, – вів далі Тіан. Він розумів, що ворожий йому люд громадиться довкола Оверголсера, Айзенгарта і Адамса. Можливо, Бен Слайтмен також був на їхньому боці. Мабуть, таки був. Цих людей йому б не вдалося зворушити, навіть якби доля обдарувала його янгольським красномовством. Ну, то обійдеться і без них. Якщо зможе їх переконати. – Вони приходять раз у покоління, і скількох дітей забирають з собою? Три дюжини? Чотири?.. Може, в сея Оверголсера немає маленьких діток, зате вони є у мене. І не одна пара двійнят, а дві. Геддон і Гедда, Лайман і Лія. Я люблю їх усіх чотирьох, але за місяць двох із них заберуть. А коли ці двоє повернуться, то будуть уже рунтами. Та іскра в їхніх душах, що робить з людської істоти людину, навіки згасне.
«Мудро каже, мудро», – як зітхання, прошелестіло залою.
– Скільки з вас мають дітей, у яких волосся росте тільки на голові? – вимогливим тоном зажадав Тіан. – Піднесіть руки!
Шестеро чоловіків підняли руки. Потім восьмеро. Дюжина. Щоразу, коли Тіан вважав, що це вже все, догори неохоче здіймалася чергова рука. Наприкінці він нарахував двадцять дві руки, але ж у Залі були не всі мешканці села, хто мав дітей. Тіан побачив, що така кількість людей спантеличила Оверголсера. Дієґо Адамс теж підніс руку, і Тіан із втіхою відзначив, що той трохи відсунувся од Оверголсера, Айзенгарта і Слайтмена. Троє з манні підняли руки. Хорхе Естрада. Луїс Гейкокс. Багатьох він знав особисто. Напевно, кожного, крім хіба що кількох зайд-робітників, що працювали на дрібних фермах за крихітну платню й гарячі обіди.
– Щоразу, коли вони забирають наших дітей, вони крадуть у нас частку наших душ і сердець, – сказав Тіан.
– Та годі тобі, хлопче, – пирхнув Айзенгарт. – Що занадто, то незд…
– Заткнися, фермере, – сказав голос. Він належав чоловікові, який пізно прийшов на збори, чоловікові зі шрамом на лобі. Тон цього голосу був шокуючий – лють і презирство злилися в ньому в одне. – Перо у нього. Нехай договорює до кінця.
Айзенгарт рвучко озирнувся, щоб подивитися, хто посмів так з ним розмовляти. А побачивши, прикусив язика. І Тіана це не здивувало.
– Дякую, отче, – спокійно мовив Тіан. – Я вже майже закінчив. Я весь час думаю про дерева. Обірвіть листя з міцного дерева, і воно виживе. Викарбуйте на його корі безліч імен, і вони знову заростуть корою. Ви можете навіть вирізати шмат із серцевини дерева, і воно виживе. Але якщо шарпати ядро знову, і знову, і знову, настане час, коли навіть найміцніше дерево не витримає й всохне. Я бачив таке на своїй фермі, це неприємне видовище. Дерева всихають зсередини. Листя жовкне від стовбура до кінчиків гілок. Саме це Вовки роблять з нашим маленьким селом. Ось що вони роблять із Кальєю.
– Він мудро каже! – вигукнув Фреді Росаріо з сусідньої ферми. – Дуже мудро!
