Тіан не став. Якщо дозволити цьому зайти надто далеко, в нього не буде шансів переконати їх, що боротьба конче необхідна. Тож він підніс опопанаксове перо догори і проговорив:
– Послухайте, що я скажу! Благаю, слухайте!
– Просимо, сей, – відповіли вони. Оверголсер недовірливо зиркнув на Тіана.
«І правильно, що так дивишся, – подумав фермер. – Бо я вже по горло ситий боягузливим здоровим глуздом, так, ситий».
– Вейн Оверголсер розумна і успішна людина, – мовив Тіан, – і мені прикро, що доводиться йому заперечувати. До того ж йому стільки років, що він міг би бути моїм батьком.
– Але він не твій батько! – вигукнув єдиний робітник Ґерета Стронга, Росітер, і всі розсміялися. Оверголсер і собі посміхнувся з цього дотепу.
– Синку, якщо ти й справді не хочеш мені заперечувати, то не роби цього, – сказав Оверголсер. Тепер він усміхався самими губами.
– Але я мушу, – відказав йому Тіан і заходився міряти кроками простір перед лавами, повільно, туди й назад. Іржаво-червоний пух пера опопанакса в його руках коливався. Тіан трохи підвищив голос, щоб вони зрозуміли, що тепер він звертається не лише до великого фермера.
– Мушу саме тому, що сей Оверголсер достатньо старий, щоби бути моїм батьком. Його діти виросли, ви ж знаєте, і, наскільки мені відомо, їх було лише двоє, дівчинка й хлопчик. – Зробивши коротку паузу, він видав убивчий аргумент. – Одне на два роки молодше від іншого. – Інакше кажучи, обоє одиначки. – Обоє в безпеці від Вовків, хоча цього Тіан не сказав уголос. Та й не потрібно було. Натовп загув.
Оверголсер густо й небезпечно почервонів.
– Та як ти взагалі смієш таку гидоту казати! Мої діти тут ні до чого, двійнята вони чи ні! Дай мені перо, Джефордсе, я ще не договорив.
Але знову застукотіли об дошки черевики: спершу повільно, потім набираючи швидкість, аж поки стукіт не став нагадувати град. Оверголсер сердито роззирнувся на всі боки. Тепер його обличчя було таким червоним, що його колір наближався до пурпурового.
– Я ще не все сказав! – закричав він. – Ви слухатимете мене чи ні?
У відповідь він почув крики «Ні, ні!» і «Перо у Джефордса!». Тіан подумав, що сей Оверголсер лише зараз почне розуміти, як не люблять у селі найбагатших і найуспішніших. Нехай ті сіромашники, яким менше пощастило чи які мали менше кебети (зазвичай одне прирівнювалося до другого), і знімали капелюхи, коли багатії проїжджали повз них у возах чи диліжансах, нехай вони надсилали зарізану свиню чи корову на знак подяки за те, що багаті позичали їм робітників допомогти зі спорудженням хати чи комори, нехай заможних вихваляли на зборах Кінця року за те, що вони допомогли купити піаніно для музичного салону в Павільйоні. Проте зараз чоловіки Кальї з якоюсь зловтішною люттю стукали ногами, щоб притлумити крик Оверголсера.
Не звиклий до такої відсічі, ошелешений Оверголсер спробував ще раз.
– Дай мені перо, прошу тебе!
– Ні, – сказав Тіан. – Пізніше, якщо схочете,
