Енді. За тридцять днів можна далеко втекти.
Він передав перо.
– Усі ми гідно оцінили пристрасну промову молодого сея Джефордса, і жоден з нас не має ні найменшого сумніву в його хоробрості й відвазі, – почав Джордж Телфорд. Говорячи, він притуляв перо до лівого боку, там, де було серце. Його погляд блукав обличчями слухачів, неначе шукаючи контакту з кожною парою очей – дружнього контакту. – Але ж нам слід подумати й про тих діточок, які лишаються, а не тільки про тих, яких заберуть, чи не так? Ми маємо захищати всіх дітей, ким би вони не були: двійнятами, трійнятами чи одинаками, як Аарон сея Джефордса.
Телфорд повернувся до Тіана.
– Що ти скажеш своїм дітям, коли Вовки застрелять їхню матір і підпалять діда однією зі своїх світляних палиць? Чим ти зможеш виправдати їхні крики? Чим притлумиш запах горілої шкіри і запаленого збіжжя? Тим, що ми рятуємо чиїсь душі? Чи серцевину якогось вигаданого дерева?
Він зробив паузу, даючи Тіанові змогу відповісти, але в того не було слів. Він уже майже переконав цих чоловіків… а от про Телфорда чомусь забув. Солодкоголосого сучого сина Телфорда, який уже давно вийшов з того віку, коли слід було боятися Вовків, що влітають у подвір’я на здоровенних сірих конях.
Телфорд кивнув із таким виглядом, наче Тіанова мовчанка тільки підтверджувала його найгірші здогади, і знову повернувся обличчям до лав.
– Вовки прийдуть зі своєю вогняною зброєю, – сказав він, – світляними палицями, ви про них знаєте… револьверами й тими металевими штуками, що літають. Не пригадую, як вони називаються…
– Дзижкулі, – гукнув хтось.
– Сничі, – докинув хтось інший.
– Стелси! – крикнув третій.
Телфорд кивав і злегка всміхався. Учитель перед старанними учнями, та й годі.
– Хай би як їх не називали, вони літають, знаходять свої мішені, а потім порскають у повітря лезами, гострими, мов бритва. За п’ять секунд вони можуть зняти з людини шкіру від маківки до п’ят, і від людини не лишиться нічого, крім мокрої плями, калюжі крові й волосся. Не сумнівайтеся в моїх словах, бо якось я бачив таке на власні очі.
– Слухаймо, слухаймо його! – закричали чоловіки на лавах. Їхні очі стали величезними й круглими від жаху.
– Вовки й самі по собі страшні, – вів далі Телфорд, плавно переходячи від однієї страхітливої історії з тих, що розповідають увечері біля вогнища в таборі, до іншої. – Зовні вони трохи скидаються на людей, але це не люди, це набагато більші й страшніші істоти. А ті, кому вони прислуговують у далекому Краї грому, стократ жахливіші. Я чув, що то упирі. Люди з головами птахів і тварин. Повсталі з мертвих самураї. Воїни Шкарлатного Ока.
Селяни забурмотіли. Навіть Тіан від згадки про Око відчув холодний дотик щурячих лап, що швидко-швидко побігли вгору його хребтом.
– Вовків я бачив сам, про інших мені розповідали, – говорив Телфорд. – Я не схильний вірити в усе, але чимало з цього видається мені правдою. Та
