Потім звернув свій погляд до Слайтмена. – Учень не старший од твого малого Бена, але вже спритний, як змія, і смертоносний, мов скорпіон. Решта набагато прудкіші й грізніші. Я чув про них від Енді, а той бачив на власні очі. Вам потрібні люди зі зброєю? Вони недалеко. Закладаюся на що завгодно.
Після цього Оверголсер таки звівся на ноги. Його обличчя горіло, немов у пропасниці. Велике черево ходило ходором.
– Що це за дитяча казочка? – спитав він. – Якщо такі люди й існували, то вони пішли в небуття разом з Ґілеадом. А порох від Ґілеаду розвіяло вітром ще тисячу років тому.
Та серед слухачів панувала мертва тиша, ніхто не забурмотів на знак підтримки чи незгоди. Всі мовчали. У вухах присутніх, позбавляючи сил навіть поворухнутися, досі дзвеніло міфічне слово: стрільці.
– Ти помиляєшся, – відказав Каллаген, – але не треба через це сперечатися. Ми можемо вирушити їм назустріч і побачити їх на власні очі. Вистачить невеличкого загону. Джефордс, я… а ти, Оверголсере? Хочеш з нами?
– Ніяких стрільців у природі не існує! – закричав Оверголсер.
Хорхе Естрада за його спиною теж підвівся.
– Панотче Каллаген, нехай Господь благословить вас…
– …і тебе, Хорхе.
– …та навіть якщо стрільці й існують, що таке троє проти сорока чи шістдесяти? І не просто людей, а Вовків!
– Слухайте його, він діло говорить! – гукнув крамар Ебен Тук.
– І який їм резон за нас заступатися? – вів далі Естрада. – Нам самим ледь вистачає харчів сяк-так досягти до кінця року. Що ми можемо їм запропонувати, крім кількох гарячих обідів? І хто погодиться вмерти за їжу?
– Слухайте його, слухайте! – в унісон закричали Телфорд, Оверголсер і Айзенгарт. Решта ритмічно загупали ногами об дошки підлоги.
Дочекавшись, поки гупотіння стихне, Старий сказав:
– У мене вдома є книжки. Штук із шість.
Більшість знали про це, та думка про книжки – стільки паперу! – досі викликала зачудоване зітхання.
– Так от, у одній з них написано, що стрільцям було заборонено працювати за винагороду. Напевно, тому, що вони походять з роду Артура Ельда.
– Ельд! Ельд! – зашепотіли манні, дехто з них навіть підняв угору кулаки, забобонно виставивши вказівний палець і мізинець. «Покажімо роги1, – подумав Старий. – Техасе, вперед». Він зумів притлумити сміх, але не посмішку, що скривила губи.
– Ви говорите про крутих парубків, що мандрують світом і чинять добро? – ввічливо-насмішкувато спитав Телфорд. – Здається, ви застарий для таких казок, отче.
– Не крутих парубків, – терпляче мовив Каллаген, – а стрільців.
– Як троє чоловіків зможуть битися з Вовками, панотче? – і собі поцікавився Тіан.
За словами Енді, одним зі стрільців була жінка, але Каллаген не схотів і далі каламутити воду (хоча його збиточне «я» вимагало продовження).
– Це
«Покажімо роги» – «коза», слоган і жест студентів та випускників Техаського університету.
