у таких самих муках, як тоді, коли виростали з нормальних дітей до велетнів, – з криком болю на вустах. Едді подумав, що смерть цих недоумкуватих дуже нагадувала кінцеву стадію раку. І багатьох із них, напевно, родичі просто душили чи присипляли якимось міцним заспокійливим, що забирало їх далеко за межі сну, далеко за межі болю. Таких питань ставити не слід, але він здогадувався, що таке спіткало багатьох рунтів. Роланд часом уживав слово «дела», зазвичай легенько поводячи рукою у бік обрію.
Багатьох.
Відвідувачі з Кальї посміливішали, горе розв’язало їм язики й звільнило від пут пам’ять, тож вони могли говорити й говорити, нагромаджуючи сумні історії. Та Роланд їм цього не дозволив.
– Тепер розкажіть про Вовків, прошу. Скільки їх зазвичай?
– Сорок, – сказав Тіан Джефордс.
– По всій Кальї? – засумнівався Слайтмен-старший. – Ні, більше сорока. – І до Тіана, трохи вибачливим тоном: – Тіане, коли вони налітали востаннє, ти мав років дев’ять, не більше. А мені щойно минув двадцятий. У самому селі було їх, мабуть, із сорок, але на прилеглі ферми й ранчо вони теж нападали. Я б сказав, що в цілому їх було шістдесят, Роланде-сей, може, навіть вісімдесят.
Роланд питально подивився на Оверголсера, здійнявши брови.
– Минуло двадцять три роки, – сказав Оверголсер, – але мені здається, що справді десь шістдесят.
– Ви називаєте їх Вовками, але хто вони насправді? Це люди? Чи якісь істоти?
Оверголсер, Слайтмен, Тіан і Залія: якусь мить Едді відчував потоки їхнього кхеф, як вони обмінювалися ним, майже чув їх. І від цього почувався самотнім та відстороненим, наче тоді, коли бачиш парочку, яка цілується на розі вулиці, огорнувши одне одного в обійми, зазираючи одне одному в вічі, геть розчиняючись у почутті. Та чому б він мав так почуватися? У нього був свій ка-тет, свій кхеф. Не кажучи вже про свою жінку.
Тим часом Роланд ледь помітно, але нетерпляче крутив пальцем. Той жест Едді надто добре знав. «Швидше, люди, – промовляв він. – Марнуємо час».
– Ми не можемо сказати напевне, хто вони, – нарешті промовив Оверголсер. – Зовні подібні до людей, але носять маски.
– Вовчі маски, – сказала Сюзанна.
– Еге ж, дамочко, сірі, як їхні коні.
– То, ви кажете, вони всі приїжджають на сірих конях? – спитав Роланд.
Цього разу мовчанка було коротшою, але Едді досі мав те відчуття кхефу і ка-тету, обміну думками за посередництвом чогось настільки первісного, що його навіть не можна було назвати телепатією. То було щось сильніше за телепатію.
– Холєра ясна! – сказав Оверголсер, вочевидь маючи на увазі: «Трясця твоїй матері, якщо не хочеш мене образити, не повторюй цього питання». – Всі на сірих конях. І в сірих штанях, начебто шкіряних. Чорні чоботи з лихими гострими шпорами зі сталі. І маски. Ми знаємо, що то маски, бо знаходили їх викинуті. Зовні вони скидаються на сталеві, але на сонці гниють, як плоть.
