– А ті поїзди, що привозять ваших дітей назад… вони моно?
Поїзди були звичайними. Насправді Оверголсер, Джефордс і Слайтмени гадки не мали, що таке монопоїзд. (Лише Каллаген мав уявлення, бо підлітком бував у Діснейленді.) Поїзди, на яких поверталися діти, тягнули прості старі локомотиви (сподіваюся, серед них не було такого собі Чарлі, подумав Едді), без машиністів, і складалися з однієї, щонайбільше двох відкритих платформ, причеплених до локомотива. На них купчилися дітлахи. Вони плакали від жаху (а також від сонячних опіків, якщо погода на захід від Краю грому видавалася ясною і спекотною), оточені харчами й власним підсохлим лайном, а до всього ще й напівмертві од зневоднення. У місці, де закінчувалися рейки, не було станції (хоча Оверголсер висунув припущення, що колись, багато століть тому, вона таки існувала). Щойно дітей забирали, короткі поїзди кіньми знімали з рейок і відтягали геть. Едді спало на думку, що так можна з’ясувати кількість набігів Вовків: полічивши брухт, подібно до того, як вік дерева можна визначити за кількістю кружал у пеньку.
– Як ви гадаєте, чи довго триває ця їхня поїздка? – спитав Роланд. – Судячи з їхнього стану на час прибуття?
Оверголсер глянув на Слайтмена, потім перевів погляд на Тіана й Залію.
– Два дні? Три?
Обоє знизали плечима й кивнули.
– Два-три дні, – звертаючись до Роланда, заявив Оверголсер, упевненіше, ніж це дозволяла ситуація, судячи з виразу на обличчях решти людей. – Достатньо довго, щоб одержати сонячні опіки й поїсти майже всі харчі…
– Чи завазюкатися ними, – пробурчав Слайтмен.
– …але не настільки довго, аби померти від перегріву, – підсумував Оверголсер. – Якщо ви хочете таким чином визначити, чи далеко їх відвозять од Кальї, то можу лише побажати вам успіху в розплутуванні цього клубка, бо ніхто не знає, яку швидкість може розвинути потяг, коли перетинає відкриту рівнину. На дальньому боці ріки він вповільнюється, але це несуттєво.
– Так, – погодився Роланд. – Несуттєво. – Він замислився. – Лишилося двадцять сім днів?
– Тепер уже двадцять шість, – тихо промовив Каллаген.
– Є одна річ, Роланде. – Оверголсер говорив, наче вибачаючись, проте його нижня щелепа виступила вперед. Едді подумав, що він знову повернувся до амплуа людини, яку можна незлюбити з першого погляду. Звісно, якщо ти не надто товаришуєш з представниками органів влади, а саме з ними в Едді ніколи не складалися стосунки.
Роландові брови піднялися в німому питанні.
– Ми ще не дали своєї згоди. – Оверголсер глянув на Слайтмена- старшого, наче шукаючи в нього підтримки, і Слайтмен кивнув, погоджуючись.
– Зрозумій, ми ж не знаємо напевне, що ви ті, за кого себе видаєте, – з нотками вибачення в голосі промовив Слайтмен. – В дитинстві в мене не було книжок, на ранчо їх також майже немає – я старший над усіма робітниками на «Рокінг Б» в Айзенгарта, – тільки
