обіду вони були такі ситі, що не хотіли нічого важчого за ягоди. Едді сидів на колоді й різьбив. Близько нього сидів Роланд, розклавши перед собою на оленячій шкірі всю їхню зброю в розібраному вигляді. Він по черзі змащував усі деталі, підносячи кожен замок, барабан і ствол до світла, востаннє інспектуючи їх перед тим, як відкласти вбік для збирання.
– Ти сказав їм, що від них уже нічого не залежить, – порушив мовчанку Едді, – але вони зрозуміли не більше, ніж усе те діло з сірими конями. А ти не пояснив до пуття.
– Це б їх лише засмутило, – сказав Роланд. – У Ґілеаді любили казати: «Не буди лихо, поки спить тихо».
– Угу, – підтвердив Едді. – А в Брукліні ще казали: із замшевої куртки шмарклю так просто не зітреш. – Він підняв угору предмет, над яким працював. То має бути дзиґа, подумав Роланд, дитяча іграшка. І знову в його підсвідомості заворушилася тривожна думка про те, чи багато Едді насправді знає про жінку, з якою лягає щоночі. Про жінок. – Якщо ти вирішиш, що ми спроможні їм допомогти, то ми будемо змушені їм допомогти. Адже саме так вчинив би відважний Ельд, га?
– Так, – сказав Роланд.
– І якщо ніхто з них не схоче воювати разом з нами, ми воюватимемо самі.
– Щодо цього я не хвилююся, – сказав Роланд, тримаючи в руці блюдечко, повне світлого й прозорого рушничного мастила. Вмочив у нього кутик замшевої ганчірки, узяв пружинний затискач Джейкового «рюгера» й заходився його чистити. – Тіан Джефордс точно виступить на нашому боці. І я впевнений, що в нього є один чи двоє друзів, які вчинять так само, хай там що вирішать їхні збори. В крайньому разі є ще його дружина.
– А якщо їх обох уб’ють, що буде з їхніми дітьми? Їх п’ятеро. А ще, здається, є якийсь стариган. Дідо. Вони й за ним доглядають.
Роланд знизав плечима. Кілька місяців тому Едді помилково прийняв би цей жест – разом з виразом стрільцевого обличчя, геть позбавленого емоцій, – за байдужість. Але тепер він знав більше. Роланд так само був залежний від своїх правил і традицій, як Едді колись – від героїну.
– А що, як ті Вовки вб’ють нас у цьому задрипаному селі? – спитав Едді. – Якою буде твоя остання думка? «Не віриться, що я був таким поцом, коли відмовився від шансу дістатися Темної вежі заради купки шмаркатих малих?» Чи щось не менш сентиментальне.
– Ми ніколи не наблизимося до Темної вежі навіть на тисячу миль, якщо наш шлях буде неправедним, – промовив Роланд. – Скажеш, ти цього не відчуваєш?
Едді не міг цього сказати, бо відчував. А ще в ньому прокинулося якесь жагуче бажання воювати. Знову запраглося битви. Схотілося взяти кількох Вовків, ким би вони не були, в приціл одного з великих Роландових револьверів. Не було сенсу дурити себе: він хотів зняти кілька скальпів.
Чи вовчих масок.
– Що тебе турбує насправді, Едді? Краще скажи це, поки ми наодинці. – Стрільцеві губи викривилися в тонкій посмішці. – Кажи, прошу.
– Це так помітно?
Стрілець мовчки пересмикнув плечима й став чекати.
Едді замислився. Питання було не з легких. Перед ним він почувався розгубленим і незграбним, як
