Він помалу почав усвідомлювати, наскільки Едді був схожий на Катберта. Тоді, на монопоїзді, Едді діяв з відчайдушною винахідливістю, якою Роланд міг лише потай захоплюватися, оскільки йому самому вона була недоступна. Едді Дін володів тим самим даром, що й Катберт Олґуд: відчуттям смішного, яке завжди дивувало і часом дратувало. Його також навідували глибинні спалахи інтуїції, як колись Алана Джонса. Втім, насправді Едді не був схожий на жодного з давніх Роландових друзів. Часом він був слабкий і егоцентричний, але мав у собі глибинні запаси відваги та її рідної сестри, яку сам Едді часом називав «мужністю».
Але зараз Роланд хотів заторкнути його інтуїцію.
– Добре, – сказав Едді. – Не перебивай мене. Ні про що не запитуй. Просто слухай.
Роланд кивнув. І подумки загадав, щоб Сюзанна й Джейк повернулися не скоро.
– Я дивлюся в небо, туди, де зараз проміжок між хмарами, і бачу число дев’ятнадцять, виведене синім.
Роланд поглянув угору. І так, число справді було там. Він також його бачив. А ще бачив хмару, схожу на черепаху, і другу дірку, подібну до накритого фургона, в тому місці, де хмари тоншали.
– Дивлюся на дерева – бачу дев’ятнадцять. У багаття – і там дев’ятнадцять. Імена складаються з дев’ятнадцяти літер, як у Оверголсера й Каллагена. І це лише те, що я можу вимовити, що можу побачити й осягнути розумом. – Едді говорив надзвичайно швидко, дивлячись Роландові просто у вічі. – Є ще одне. Це стосується тодешу. Знаю, що ви вважаєте, буцімто мені все нагадує про ті часи, коли я ширявся, і, можливо, так і є. Але, Роланде, тодеш дуже схожий на кайф від наркотика.
Про такі речі Едді завжди розмовляв з ним таким тоном, наче Роланд за все своє довге життя ніколи не вживав нічого міцнішого за ґраф. А це було дуже далеко від правди. Іншим разом він нагадає Едді про це, але не зараз.
– Саме перебування тут, у твоєму світі, подібне до тодешу. Тому що… чорт, як же це важко…. Роланде, тому що тут усе реальне і нереальне водночас.
Роланд хотів було нагадати Едді, що це вже не його світ – для нього кінцем Серединного світу і початком усіх таємниць, що лежали за його межами, стало місто Лад, – але знову вирішив тримати рота на замку.
Едді набрав у жменю глиці, згрібши пахучі голки і залишивши на землі п’ять чорних слідів – відбиток руки.
– Усе реальне, – сказав він. – Я це відчуваю, і на запах також. – Він підніс пригорщу глиці до рота й торкнувся колючок язиком. – На смак я це теж можу відчути. Та водночас усе якесь несправжнє, як цифра дев’ятнадцять у вогні чи та хмара в небі, схожа на черепаху. Ти розумієш, про що я?
– Чудово розумію, – пробурмотів Роланд.
– Люди реальні. Ти… Сюзанна… Джейк… той тип Ґешер, який викрав Джейка… Оверголсер зі Слайтменами. Але те, в який спосіб тут вигулькують різні штуки з мого світу – оце вже нереально. Це і нерозумно, і нелогічно, але не про те мені зараз ідеться. Це все не насправді – от що мене турбує. Чому люди тут співають «Гей, Джуд»? Я не знаю. Той ведмідь-кіборг, Шардик, – звідки мені відоме це ім’я? І
