увагу великі. Його буде знищено, атож, і всіх, хто з ним поряд. Я ось сама ношу його погибель у себе в череві, а мені й байдуже.
У світлі зірок добре видно було, як вона випнула вперед підборіддя. Груди її хвилювались під серапе… а ще Сюзанна врешті помітила, який у неї круглий живіт. Нарешті, хоч у цьому світі Мія виглядала беззаперечно вагітною. Явно на останніх днях.
– Давай, питай, користуйся нагодою, – промовила Мія. – Тільки пам’ятай, в іншому світі ми також існуємо, у тому, де ми з тобою в одному тілі. Ми лежимо на ліжку в готелі, ніби спимо… тільки ми ж не спимо, правда, Сюзанно? Аж ніяк. І коли задзвонить телефон, коли подзвонять мої друзі, ми підемо звідси до них. Якщо встигнеш запитати й отримати відповіді, добре. Якщо ні – теж добре. Питай. Чи… чи ти ніякий не стрілець? – скривила вона губи в зневажливій усмішці.
Сюзанна подумала, що якась вона зараз нахабна, така якась аж занадто нахабна. Особливо для особи, яка неспроможна сама знайти дорогу з Сорок шостої до Сорок сьомої вулиці в тому світі, куди вони скоро мусять повернутися.
– Давай, вистрелюй свої питання! Я тобі відповім.
Сюзанна знову кинула погляд у бік темного, зруйнованого колодязя, що був колись м’яким підчерев’ям замку, з цитаделлю й ареною, з амбразурами й барбаканами і бозна з чим іще. Колись вона проходила курс середньовічної історії і тепер пригадала деякі терміни, але то було так давно. Звісно, десь там була й бенкетна зала, саме та, де вона й сама іноді підживлювалась. Але ті часи для неї в минулому. Якщо Мія намагатиметься задуже тиснути на неї або штовхати надто далеко, їй самій від цього буде непереливки.
Але треба розпочати з чогось помірного, легкого, вирішила вона.
– Якщо це Замок-на-Хаосі, – промовила вона, – де ж тоді сам Хаос? Я не бачу там нічого, окрім скупчення скель. І того червоного сяйва на обрії.
Мія з розпущеним по плечах чорним волоссям (ані завитка в цих шовковистих, прямих пасмах, зовсім не таких, як у Сюзанни) показала рукою по той бік внутрішнього провалля, що лежало під ними, в напрямку дальньої стіни, де височіли вежі і галерея продовжувала свій дуговий біг.
– Це цитадель, – сказала вона. – За нею – містечко Федік, тепер порожнє, всі загинули від Червоної Смерті тисячу років тому, а може, й більше. За ним…
– Червона Смерть? – перепитала Сюзанна спантеличено (вона злякалася, дивуючись сама собі). – Червона Смерть, як в Едгара По? Як у його оповіданні? А чом би й ні? Хіба вони вже не забрідали – щоб потім вибиратися звідти – в Країну Оз Френка Баума? Що наступного разу? Білий Кролик і Червона Королева?
– Мені того не знати, панночко. Єдине, що я можу тобі повідати, це те, що за порожнім містечком є зовнішня стіна, а поза зовнішньою стіною є велика тріщина в землі, заповнена монстрами, котрі морочаться, злягаються, плодяться і плекають наміри видертися звідти. Колись над тим місцем пролягав міст, але він давно завалився. «У часи предковічні», – як то говориться. Вони
