почнеться оргазм».
Сюзанні дуже хотілося підтримати бесіду про Короля і Око – ця справа саме її стосувалася, – і вона могла б це зробити, вона зараз вела вперед, кермувала їхнім автобусом, але знов її хитнуло, і вона зрозуміла, що не зможе… якщо тільки, авжеж, не бажає потім повзти до ліфта рачки, а за нею слідом тягнутимуться порожні холоші її джинсів. «Може, якось потім», – подумала вона, розуміючи, що навряд чи; занадто швидко все зараз змінюється.
У бік ліфтів вона рушила вже звично накульгуючи. Голосом, що виражав лише легке співчуття й не більше, адміністраторка промовила їй услід:
– Сей, коли прибуде Король і впаде Темна вежа, всі гарні речі – такі, як ота, що у вас, – вони потрощаться. Настане темрява, й не буде нічого, окрім виття Дискордії і криків кен-той.
Сюзанна не вважала за потрібне відповідати, проте тепер мурашки побігли в неї вже й по потилиці, навіть шкіра на голові стиснулась. Вона стрімко переставала відчувати власні ноги (тобто чужі ноги). От якби вона була в змозі бачити крізь джинси, чи не прозорішають там її нові гарні ноги? Може, вона побачила б, як тече венами кров, яскраво-червона донизу, темніша, виснажена – повертається вгору, до серця? А сплетені в кіски м’язи? Мабуть, що так, подумалось їй.
Вона натиснула кнопку «ВГОРУ» і вже потім поклала тарелю Орізу до торби, вмовляючи себе триматися, не впасти до того, як відчиняться двері якогось з трьох ліфтів. Піаніст у барі перейшов до «Штормової погоди»31.
Відкрилися середні двері. Сюзанна-Мія зробила крок всередину ліфта і натиснула цифру 19. Двері сковзнули й зачинилися, але ліфт не ворухнувся.
«Пластикова картка, – нагадала вона собі. – Ти мусиш скористатися карткою».
Вона помітила щілину і, акуратно прицілившись стрілкою вперед, встромила туди картку. Цього разу, натиснувши цифру 19, вона побачила, що кнопка з цим номером засвітилася. І тут же її відкинуло вбік, це Мія вискочила наперед.
Сюзанна не пручалася, навіть відчула полегшення в глибині своєї втомленої душі. А що, хай хтось інший кермує, чом би й ні? Хай хтось інший якийсь час поведе автобус. Їй було достатньо того, що вона відчула, як до її ніг повернулася тілесна міць.
Хоч Мія й була тут чужинкою в чужому краї, але навчалася швидко. На дев’ятнадцятому поверсі вона побачила покажчик зі стрілкою, де були номери 1911—1923, і швидко рушила коридором у напрямку № 1919. Зелений килим, зроблений з чогось приємно м’якого, шепотів під її
(їхніми)
краденими туфлями. Вона вставила ключ-картку, відчинила двері й увійшла. У номері стояло два ліжка. Поклавши на одне торби, вона без зацікавленості роззирнулася навколо і втупилася поглядом у телефон.
– Сюзанно! – гукнула нетерпляче.
– Що?
– Що я мушу зробити, щоб він задзвонив?
Сюзанна щиро розреготалася.
– Любонько, ти не перша ставиш це питання, повір. До тебе ним загадувалися щонайменше мільйон разів. Він або задзвонить, або ні. У свій час. Тим часом чому б тобі не роздивитися тут. Пошукати, куди б покласти
«Штормова погода» – пісня-евергрін, написана 1933 р. Гарольдом Арленом і Тедом Келером.
