не можна. Іди собі.
Він зрушив з місця, тоді зупинився, озирнувся. Щоки в нього були мокрі, але вираз обличчя лукавий, жартівливо хитрий.
– Мапуть, я її таки заперу, – промовив він. – Мапуть, вона належить мені по праву.
– Цікаво побачити, як тобі це вдасться. – Це зринула думкою Детта, але Сюзанна, котра, принаймні тепер, відчувала свою відповідальність за долю їхньої схибнутої трійці, заткнула її: – Що таке? Скажи-но, чому ти так вважаєш, друже мій? Прошу.
Лукавий вираз не зник з його обличчя. «Не хитруй з хитруном», – ніби промовляв він.
Так принаймні здавалося Сюзанні.
– Матс, Матурин, – промовив він. – Матурин. Матс. Розумієте?
Сюзанна зрозуміла. Почала щось пояснювати йому про збіг у звучанні, а тоді подумала: «Калья – Каллаген».
– Розумію, – врешті сказала вона. – Але sköldpadda не належить тобі. І мені вона не належить також.
– А кому вона тоді належить? – Це печальне запитання прозвучало: «А кому вона тотінелешить»?
І перш ніж встиг втрутитися здоровий глузд (чи хоч би цензурувати її), вона щиросердо виклала геть усе, що було в неї на душі і в серці:
– Сей, черепаха належить Вежі. Темній вежі. І за волею ка я її туди поверну.
– Хай допоможуть тобі боги, леді-сей.
– І тобі, Матсе. Довгих тобі днів і приємних ночей.
Шведський дипломат пішов, вона провела його очима, а тоді опустила погляд на фігурку черепахи і промовила: «Дивовижна історія, друже Матсе».
Мію не цікавила черепаха, вона переймалася однією річчю.
– Він казав про готель. Там є телефон?
Сюзанна-Мія поклала черепашку до кишені своїх синіх джинсів і змусила себе ще перечекати двадцять хвилин на парковій лаві. Цей час вона приємно витратила на милування своїми вирослими знов ногами (неважливо, кому вони належать, просто вони такі гарні) і на ворушіння пальцями ніг у своїх нових
(крадених)
туфлях. Заплющивши очі, ненадовго викликала пульт керування в Доґані. Тривожних вогників там побільшало, і машинерія під підлогою гуркотіла гучніше, але стрілка на індикаторі «Сюзанна-Мія» лише трішечки просунулась углиб на жовте поле. Як вона й очікувала, по долівці пішли тріщини, але на вигляд вони були не такими вже й загрозливими. Ситуація не перший сорт, але якось вони її переживуть.
– Чого ти дожидаєшся? – зарепетувала Мія. – Чому ми тут іще сидимо?
– Я даю можливість шведові виконати наше завдання в готелі і вшитися, – відповіла Сюзанна.
А коли вирішила, що часу минуло достатньо для того, щоб він зробив все що треба, підібрала торби, підвелася, перейшла Другу авеню і вирушила по Сорок шостій вулиці в бік готелю «Плаза-Парк».
У холі панувало приємне денне світло, розсіяне навскісними панелями з зеленуватого скла. Сюзанна ніколи не бачила такого гарного приміщення – окрім храму Святого Патрика, малося на увазі, – але почувалася в ньому якось відчужено.
