Грушевського, є нація селянська, тобто селяни – її найперший і головний компонент. Отже, вимоги цього найпершого компонента, безсумнівно, треба б задовольнити. Така дія, безперечно, виплекає в селян довір'я до своєї влади і не завдасть українській нації жодної шкоди, бо ж, за авторитетним твердженням того ж таки професора Грушевського, всі пани на Україні російській – росіяни та поляки, а на Україні австрійській – поляки або німці та мадяри.
Одначе коли загроза націоналізації землі постала нині реально, то – ні сіло ні впало – Семиренки, Ханенки, Григоренки, Терещенки, Харитоненки, Демченки, Яневські, Тарнавські, Скоропадські, Кочубеї, і навіть сам граф Бобринський – визнали, нарешті, себе теж українцями! А херсонський Хренніков – так той навіть оголосив, що по правді його прізвище зовсім не «Хренников», а – «Хрінників»: не від російського «хрена», а від українського «хріну». А вони ж, ці земельні магнати та промисловці, володіють на Україні мало не половиною орних земель і мають багатомільйонні рахунки у закордонних банках. Забереш у них землю на Україні, то й плакали тоді для розбудови економічного життя в майбутній українській державі ті золоті мільйони по закордонних банках! Тим паче що на перевірку всі ці пани виявились і справді щирими українцями: читали замолоду українських поетів, позбирали коштовні колекції національних реліквій, кохаються в народному мистецтві – килимах, гончарстві або мережках і навіть самі вдягають інколи гарну вишивану українську сорочку, – вдома, звичайно, під шотландський клітчастий халат. Що ж це виходить? Що буржуазія в українській нації таки є?
Поза тим що професор не міг допустити руйнування його оригінальної наукової концепції, – що українська нація безбуржуазна, – як же тепер бути на шляху будування української державності? Як поєднати демократичні перетворення, потрібні для привертання симпатій основного контингенту нації, з непорушністю інтересів цвіту нації? Адже волю «національної еліти» національна Центральна Рада має вволити передусім!
Це питання хвилювало Грушевського і особисто. Все ж таки був він у Києві власником будинків на Паньківській та Бібіковському і дачі з невеличкими ґрунтами – під Києвом, у Китаєві. Мав також непогану віллу у Львові та «літнівку» з садками і нивками у Криворівні, під Косовом у Галичині…
Певна річ, що найкращу відповідь на це питання можна дістати тільки в митрополита, що мав чималий досвід землепорядкування – ім'ям інтересів церкви і пастви – над усіма вгіддями єзуїтських монастирів. Та й особисто володів маєтками у Карпатах загальною площею більше, ніж мав землі в особистій власності сам австрійський цісар. Бо, бувши отець Андрій князем церкви в Австро-Угорщині, був граф Шептицький заразом і одним з найбагатших земельних магнатів на території цілої Західної Європи…
– Що ж, – сердито пирхнув ще раз Грушевський, – не будемо марнувати час. Прошу, панно Софіє, зачитайте мені тимчасом вранішню інформацію.
Чарівна секретарка підійшла
