заступник голови київського філіалу «Імператорського російського технічного товариства» – власник першого в Києві автомобіля. А з Данилом Тимофійовичем Грушевському доводилось зустрічатися часто: обидва вони – члени правління київського «Товариства домовласників». Аякже – відомі на весь Київ брати П'ятакови! «Отці города», поважні дідугани! І ще п'ятеро молодих: Сашко, Мишко, Льонічка, Юрочка і Ванічка. Сашко, тобто Олександр Леонідович – «октябрист»; Мишко, тобто Михайло Леонідович – «конституційний демократ»; Ванічка, Іван Леонідович – монархіст; і Юрій Леонідович – соціал-демократ, ще до війни подався на еміграцію, в Японію та Швейцарію либонь. Ху! Та певне ж – це він, соціал-демократ! Був, правда, меншовиком-плехановцем, але ж, дуже можливо, що перекинувся тепер і в більшовики!..
– Так, так! – скривився Грушевський. – «Хай живуть Ради!» Цікаво, дуже цікаво! Ха-ха! Ви, панно Софіє, можете занотувати… Ні, ні! – спинив він рух секретарки до блокнота. – Занотуйте це до вашого студійного зошита, в лекцію по частині шостій історії України, до параграфа сто дев'ятнадцятого, що має назву «Ідеї народності, початок демократизму»: ще один аргумент із живим прикладом за те, що класового почуття нема, ідея класовості є ефемерією, а класову боротьбу вигадали Карл Маркс та Фрідріх Енгельс… Прошу. Немає за що…
Галечко нашвидкуруч зробила стенографічний запис академічної вказівки професора.
– Але, якщо пан професор дозволить, – таємниче мовила вона потому, – мушу повідомити, що в комітеті більшовиків не гаразд, і про це знає вже ціле місто!
– Не гаразд? – пожвавішав Грушевський. – А що таке?
– Вони так і не можуть прийти до згоди поміж себе, пане професоре!
– Дуже цікаво! Які ж зараз незгоди?
– Більшовицький центр у Петрограді скликає партійну конференцію, і Ленін вже оголосив тези своєї доповіді для цієї конференції. їх так і прозвано: «Квітневі тези»…
– Ну, ну?
– Ці ленінські тези підтримують більшовики і по багатьох українських містах. У Харкові, Катеринославі і особливо в Донецькому вугільному басейні. У місті Горлівці, наприклад, ленінські тези схвалила місцева партійна конференція аж із тисячі і двох соток більшовиків…
– Хе! А хто ж там керує… більшовиками?
– На Донеччині, прошу? Якийсь слюсар, на ймення Ворошилов Клим, із Луганська…
– Слюсар! А прізвище немовби українського пня…
– Київські більшовики теж ладні підтримати Ленінові тези. Принаймні за них гаряче обстоює один із керівників київського комітету, якийсь Петров, він же – Савельев, він же, здається, – Ветров, він же – Макс…
– Забагато прізвищ для однієї людини! – сердито пирхнув Грушевський. – Чи він хоче підперти ті тези аж чотирма прізвищами, щоб було певніше?
– Так, прошу пана професора; прізвище він має одне, а решта – партійні псевдо. Петров – Савельев – Ветров – Макс до революції діяв у підпіллі то на одному заводі, то на другому, то…
Грушевський урвав занадто
