Найманець, якому Польща не батьківщина, – це все ж таки інша річ.
– Сідай, Бо…
– Боярином на Січі прозвали. Усі інші імена, Іване, забудь.
– Уже забув, – засміявся полковник, який, до речі, виглядав юнаком. Він і справді був молодший, ніж інші полковники, але все ж таки не настільки.
– І ти, козаче, сідай.
– Дякую, пане полковнику…
– Забудь «пана», пани у Варшаві.
Драгон напружився. Неначе і добрий Богун, неначе і простий хлопець, але… Ходив він під булавою Богуна… Але якщо пошле тебе цей полковник (усе таким самим веселим тоном) до сатани в пекло, то треба не йти, а бігти. І боронь тебе Боже сказати, що не знаєш дороги.
Кирин згадав, як їх затримали ще досить далеко від Вінниці і везли до міста – обеззброєних, зв'язаних, із лантухами на головах. А козаки, що супроводжували, весь час мовчали, як без'язикі.
– Вчасно приїхав, Боярине.
Той лише похитав головою.
– Тиждень тому в Красному – оце було би вчасно!
– Ну й що б ти там міг зробити? Загинув би, як усі.
– Hi. – Така сила була у голосі Боярина, що Богун аж здригнувся. І не зразу здобувся на відповідь.
– Не перебільшуй. Зачарувати все польське військо…
Боярин тільки рукою махнув – мовляв, до чого тут поляки.
– Ти мені краще скажи, чому непогана фортеця, з трьома тисячами козаків, з кращим полковником, з арматою[13] – і за два дні впала?
– Це війна…
Драгон ладен був заприсягтися, що Богун намагається ухилитися від чогось неприємного. І, мабуть, не він один так думав.
– Не крути, Іване! А то підведусь і поїду!
Слова «Дідька лисого ти кудись поїдеш без мого дозволу» просто аж світилися в Богуна на обличчі, але, мабуть, псувати відносини з Боярином він не бажав, отож з явною нехіттю почав пояснювати:
– Прискакав тут до мене один… Ляхи його не чіпали, бо каліка з дитинства…
Драгона неначе обпекло чимось: недарма прискакав цей каліка! Богун шпега тримав у Красному! На своїй, козацькій землі! Мало, що на своїй – глухі, мабуть, і ті чули про дружбу Івана з Данилом – дружбу попри різницю у віці.
«А може, так і треба?»
– Ну… Нечай випив…
– На Бога, Іване! Вони були у поході!
За ковток горілки у поході – смерть. Старий, залізний козачий закон.[14]
– Ну…
– Не нукай, полковнику. Краще скажи, що б ти сам зробив із сотником, який би напився, знаючи, що поляки поряд?
«А нічого! – раптом весело подумав Драгон. – Немає у нього таких сотників!»
– Вартові також понапивалися?
– Ні… Але, як побачили, яким шляхом підходить військо, вирішили, що це свої. Бо…
– Скільки?
– Чого – скільки?
– Скільки
Артилерійським парком.
Граб'янка прямо вказує, що випадок із Нечаєм був першим за всю історію козацтва.
