утечу. Дідька лисого я б сам утік у тринадцять-то років… До речі, друге тобі правило…
«Друге? А, перше було – не гадай, що чари всесильні».
– Не намагайся дивитися. Раніше це багато хто вмів. Подивиться у воду – є ж така примовка: «Як у воду дивився», – або у дзеркало… Дехто навіть у діамант-камінь – і бачить, що схоче. Але вже років з п’ять… Неначе щось зіпсувалося… Тобто дивитися можеш, але побачиш що завгодно, тільки не те, що треба. Он Богун свою смерть…
І, неначе почувши слово «смерть», десь у лісі завив собака.
Як по небіжчику.
Ще сто кроків, ще поворот, – і вони побачили завал.
Колись – мабуть, ще напровесні – річка підмила кілька дерев. На повороті одне з них зачепилося за берег, на нього налетіли інші, сплутавшись гілками та корінням. Тепер, узимку, увесь цей завал узявся кригою – кішка, мабуть, і та не пролізе.
А по обох берегах – нетрі.
– Доведеться назад.
– Отамане, я щось відчуваю, але не можу втямити що.
– Нас тут двоє таких. Я теж нічого не розумію. Постривайте, зараз роздивлюся. – Боярин зійшов з коня, узяв бандолет,[30] вийшов на берег, підійшов до велетенської смереки. І… і пішов угору по її стовбурові. Просто пішов, неначе вона лежала, а не стояла. Здавалося, що вгору підіймається товста гілка.
– Хрест святий, оружіє на диявола! – прошепотів Білий.
– А ти хотів, щоб таке тільки ляхи з татарвою могли? – теж пошепки відрізав Барило.
Кирин тим часом теж спішився – кормових драгунів[31]не вчили битися верхи, – притис люльку до ґнота своєї рушниці.
І вчасно. Бо на правому березі з кущів посипався сніг, щось свиснуло у повітрі – і Боярин полетів униз…
Драгон вистрелив, і туди ж послав свою кулю Адам. Двоє інших вирішили чекати на більш ясну ціль.
– Хтось із вас сучому сину у зброю влучив, хоча не розумію, що це за зброя.
Білий тримав у руках дерев’яну палицю з розщепленим верхом. Майже точно в середину палиці влучила куля.
– Про це є у Святому Письмі. У Книзі Царств. Ось саме такою штукою Давид здолав Голіафа.[32]
Семен Святого Письма був добре навчений – учився в Острозі.
– Давайте, хлопці, туди, де собаку чули. Нам зараз житло потрібне.
Двері хутора були замкнені. Зсередини.
Проте одне з вікон мало такий вигляд, неначе в нього влучили з гармати.
Білий вужем зсковзнув усередину, і зразу ж звідтіля донеслося:
– Ісусе Назарейський!
Грюкнув засув, прочинилися двері.
– Ну, хлопці, бачив-бачив, але такого…
На долівці лежало шість трупів.
– Хлопці, а він же один був. Жоден козак, жоден лях…
– Та де там жоден! Бійців тут, вважай, не було. Дід хоча і кремезний, але дід. І з ножем проти чекана.[33]
– Хлопці зовсім ще шмаркачі, лавками боронилися…
Дуже короткий карабін, фактично – пістоль з прикладом. Часто мав гак, аби підвішувати до сідла або до спеціальної перев’язі через плече – бандери.
Наймані російські війська. Щовесни набиралися з різних «гулящих людей» у Дикому полі та щоосені розпускалися.
У Першій книзі Царств Голіафу приписані слова: «Хіба я собака, що ти йдеш на мене з палицею?» Барило має рацію: пращі давніх євреїв мали саме такий вигляд.
Барило вжив слово «чекан» у його другому значенні – сокирка на довгому держаку.
