страждання у засланнях, про голод. Другий погоджувався частково. Але що роблять німці? Говорив про німецькі жорстокості, про погроми, про німецьке рабство і про те, як німців ненавидить увесь світ. І яка страшна кара жде нещасну Україну, що піде за Гітлером.
Вони говорили то тихо і поволі, ніби нехотя, ніби втомившись. Слова виривались у них з уст, як одинокі постріли, то раптом, коли гострота антагонізму починала роздирати їхні гарячі душі, вони розстрілювали один одного в упор шаленим ураганом безперервного кулеметного вогню. Слова вилітали у них з швидкістю надзвичайною. Один проти одного.
Здавалося, вони на льоту таранили один одного, і бризки, що часом вилітали з їхніх уст, здавалися іскрами.
Вони говорили про євреїв. Партизан назвав його мерзенним жидомором.
– Положив я на твоїх жидів…
– А я на твоїх німців, сволоч…
– Пусти, не души мене.
– Пусти ти. Не души ти мене.
– Пусти, кажу тобі… жидівський наймите.
– Пусти, німецький пес. Пусти, лакиза німецька.
Часом вони з високих вершин свого двобою падали; очевидно, од великої втоми, до звичайної лайки. Вони лаяли один одного брутальною лайкою! Коли хвилинний вітер здував з їхніх уст полум'я, вони диміли один на одного самими огидними лайками.
– Пусти, нас… твоїй матері.
– Ага. Просиш. Гад. Ось завтра повитягаєм з тебе жили, наріжем зірок з твоєї спини.
– Ріжте. Ріжте, людоїди.
– Одріжемо й язика твого. Скажеш, гадино.
– Я нас… твоєму Гітлеру в рот.
– Хрустітимуть твої кості. На очах твоїх поріжемо твоїх дітей і розпоремо черево твоїй жінці.
– Слухай, іудо! Нечиста сило!
– Заговориш, пес.
– Невже тебе породила земля наша!
Всього народила наша земля. Добре угноєна вона з давніх-давен кров'ю і трупом. Буде їй тепер.
– Пусти руку. Пусти, не крути. Ти паскудний гній для німецької культури.
– Я гній?
– Ти.
– Я мученик.
– Брешеш.
– Мученик я.
– Жандарм. Кат. Ага, плачеш?
– Сам ти плачеш…
– Ти чого плачеш? Що? Не смій плакать, не хочу я бачити твоїх проклятих сліз!
– Тихо, тихо.
– Мовчу. Не дави, мовчу. Не хочу я говорити з тобою. Облиш мене. Я хочу перед смертю подумати. Іди собі, роби своє страшне діло. Я хочу очиститись од твого дотику. Я син трудового народу, партизан. Не пропадуть даром мої страждання. Я не загину. Не забудуть вже мене живі, і житиму я… Бідна тітко Левчихо, спасибі вам за хліб… Подай хліб, я його не буду їсти. Я поцілую його.
– А болячки. Ух, як я ненавиджу тебе! Кажи, де партизани?
– Ти мертвяк німецький.
«Ой повій, повій, та буйнесенький вітре, та й понад морем. Та й винеси нас із кайданів, з неволі в чистеє поле…»
2/IV
Сьогодні,
