А англійська – ха! А фізкультура – ой, не можу! А історія – я сам тепер історія, і, може, ви ще вивчатимете колись у школі Віку Мудрого… ні, був уже Ярослав Мудрий… О! Віку Прерозумного. Так, ще отримуватимете двійки за епоху Вікентія Прерозумного і тоді згадаєте, як цей Віка… Як цього Віку…»
Але тут плин Вічиних мрій урвався, бо він і сам уже не міг второпати, яким чином із тринадцятого століття знов опиниться у двадцятому, ще й вчитиметься у якійсь там середній школі…
Загуділи гуслі, наперед вийшов сивий дідок і стримано затягнув давню билину про мудрого Вольгу, про те, як ріс він і набирався розуму.
…Матір-сира земля захиталася,
Звірі в лісах розтікалися,
Птахи попід хмарами розліталися,
Риби по морю синьому розкидалися,
Та й пішов Вольга Всеславович
Вчитися всяких хитрих мудрощів…
– Ех, співає, – мовив до Віки князь. – Ну зовсім як про тебе.
Перейшов Вольга на семий рік,
А прожив немов двадцять літ, —
вів далі старий.
Понавчався хитрих мудрощів,
Мов усяких, язиків ріжних…
І гості навкруги слухали уважно той спів, хоч чули його, мабуть, уже не раз.
– Ну зовсім як про тебе, – повторив князь, коли втишилась музика. – А ти можеш, – запитав із раптовим занепокоєнням, – як Вольга, на вовка обертатись?
– Не можу, – відповів Віка. – І на сокола не можу, як він. А от літати – будь ласка.
– Літати?
– Не сам, звичайно, але є в нас такі машини спеціальні. Літаками звуться. Із крилами. Заходиш усередину – і лети собі куди забажаєш.
– Ц-ц! – прицмокнув князь. – А ти не той… Не бре?..
– О! Вже й ви мені не вірите! – образився хлопець. – Усе, про що я розказував сьогодні, чистісінька правда.
– Та вірю, вірю, – змахнув рукою князь. – Коли ж ти про все це нам розкажеш докладно? Поясниш коли, покажеш? Так хочеться зрозуміти!
– Тхе, коли! – мовив недбало Віка. – Коли хочете. Хоч зараз.
– Правда? Можеш? – зрадів князь.
– А чого ж. Запросто.
– Гей! Запаліть свічки! – гукнув князь, бо вечірні сутінки стали вже помалу загусати у стравниці, і підвівся зі свого місця. – Слухайте, слухайте всі! Зараз наш гість шановний пояснюватиме й показуватиме нам усі чудеса, ті речі нечувані, про які говорив уже сьогодні, але що їх ми по темноті своїй не вповні зрозуміли. Побачимо оце на власні очі ті чудасії мудрі, що їх знає так добре і досконало мій перший радник Вікентій Прерозумний.
Сміх і гамір стихли за столом, з неприхованою цікавістю всі повернулися до Віки, і в запалій тиші він спитав:
– Я сидячи, гаразд?
– Як хочеш. Як тобі зручно, – поквапливо відповів князь і стрельнув поглядом убік, на писця, котрий і тут знайшов собі притулок за невеличким столиком неподалік од музик. Не подобався
