бреше все! – скрикнув Онисим. – Вивідувач, княже! Зуби вам замовляє.
– А от і ні, – відповів Віка. – Просто знаю я значно більше за вас, от вам і здається, що то неправда. Але це ще не все. Чи відомо вам що-небудь про автомобіль? Я так і думав. Це такий ніби віз, тільки зверху вкритий і з мотором. Сідаєш у нього – і їдеш куди хочеш. Без коней. Та ще й як їдеш! Ніякий кінь не наздожене.
– Це з гори, мабуть? – поспитав несміло князь.
– І під гору. Куди хочеш, туди й їдеш.
– А може, він усе-таки бреше? – не так упевнено, але все ж долив ополоник дьогтю у діжку Вічиного тріумфу боярин.
– Хто бреше? Я? – обурився Віка. – Ви що, дядю?
– Облиш, облиш, Онисиме, – докинув і князь. – Відчуваю – правду мовить отрок. Хіба можна таке вигадати? Словечка оці… їх не вигадаєш, це знати треба. Правда?.. Тебе як звуть?
– Віка.
– Правда, Віко?
– Ха! Ще б пак! – погодився хлопець. – А от іще – телефон! Знімаєш трубку, і чути, що говорять на тому кінці міста.
– На тому кінці… – так і сів князь на вчасно підставлене Онисимом крісло.
– Навіть до Києва можна подзвонити, до Львова, – розпалювався Віка.
– Це ж який дзвін треба! – сплеснув руками князь.
– Та не дзвін, – одмахнувся Віка. – А телефон. Та хіба це все! – розохотився ще дужче. – От, скажімо, телевізор! Чули? Я так і думав. А парове опалення – без дров у хаті тепло? А ліфт? Холодильник? Кавомолка? Кіно! А консерви знаєте? А я знаю. А поїзд? Ту-у… Чик-чик-чик… А трактор? Екскаватор! Інкубатор! Хух! – Віка аж засапався. – Касетник знаю, жувачку, кіндер-сюрприз та інші многії премудрості, – закінчив несподівано для самого себе.
– Ех ма! – вхопився за голову князь. – Мені таке й не снилося. Багато незрозумілого в твоїх словах, але вірю тобі. Невже все це знаєш? – дивився з повагою на хлопця.
– Аякже! Самі ж бачите.
І навіть Онисим не знайшов, що сказати. Стояв тільки й кліпав очима.
– Всі чули? – запитав князь у когось за Вічиною спиною, і хлопчина озирнувся.
Він так захопився власною розповіддю, що й незчувсь, як до зали набилося повно люду. Бояри з посохами у високих хутряних шапках, воїни з мечами, мабуть, князева охорона, місцева знать, челядь з усього терема – стояли упереміш і мовчки дивилися на Віку. Цікавість і захват читались у їхніх очах.
– Княжич тут? – запитав князь.
– Тут, – пробився наперед хлопець трохи старший од Віки, із чималою книгою під пахвою.
– Добре, – кивнув князь. – Учись, чадо. Бач, що наука дає. А ти грамоти ніяк не подужаєш. Учитель на тебе скаржиться. Подивися, з кого слід приклад брати. З отрока премудрого.
Віка мимохіть розплився у посмішці. Таких приємних слів йому ще ніколи не говорили.
– Де ж ти взявся такий? – захоплено звернувся князь до Віки. – Скільки ти книжок перечитав?
– Ого! – відказав гордо Віка. – Хіба ж я їх лічив! Я он лише за
