хочеш розуму набиратись у вчителя премудрого?
– Хочу, – зітхнув княжич, і в очах його Віка прочитав дуже нехороше до себе ставлення.
– Хоче, хоче, – заговорив князь до Віки. – І тобі ж краще. Замість багатьох учитимеш одного. А він же в мене не дурний хлопець. Де там! Аби ж то воно було так – я його й не чіпав би. Грамоту осягнув. От диви. Це що таке? – запитав у Мині і, не чекаючи відповіді, витягнув у нього з-під пахви здоровенну книгу й розкрив навмання. – Читай, щоб учитель чув.
Віка спогорда поглянув через княжичеве плече на списану сторінку (що-що, а читати він таки вміє), і очі в нього полізли рогом. Знайомі букви у тій книзі стояли впереміш із якимись ніколи не баченими, химерними, і все те складало ще менш зрозумілі слова. «Це ж по-староруськи написано!» – здогадався він і хутенько закрив книгу.
– Не треба, не треба, – сказав. – Хай-но іншим разом.
– А то по-грецьки тобі втне, га? – запитав князь. – Може, – додав гордо.
– Не зараз, не зараз, – нервово смикнувся Віка. – Іншим разом.
– А може, з історії щось розповість? Про Олега чи Володимира. Хай про походи Святослава розкаже. Усе знає, мов по-писаному. А то ще…
– Потім! Потім! – не дуже ввічливо урвав його мову Віка.
– «Слово о полку Ігоревім» напам’ять прочитає, «Повість временних літ», – не здавався князь. – А ти його перевір. Та виправ, коли що не так. Ти ж бо в нас наймудріший. Ану, Миню! – підохотив сина.
Той же, щоб не накликати батькового гніву, швиденько й завчено почав:
– «Словенам, живущим крещеним і князем їх, Ростислав, і Святополк, і Коцель послаша ко царю Міхаілу, глаголюще: Земля наша крещена, і нєсть у нас учителя іже би наказав і поучав нас…»
– Воістину! Воістину так! – не став слухати далі князь. – Нєсть у нас учителя, не було тобто, а тепер буде, – і поклав руку на Вічине плече. – Ану, що там далі? – знов звернувся до Минька.
– Що далі, те нехай там і буде, – не роздумуючи довго, втрутився Віка. Він ледь уторопав, про що то йшлося в облюбованому Миньком уривкові; про виправляння ж не могло бути й мови. – Вистачить! Бачу – знає дещо отрок, але вчити його…
– А ти постривай. Не поспішай із відповіддю, – квапливо заговорив князь. – Ти не думай, що тільки вуєм його будеш. Ні… Ось, – вибіг він із світлиці у бічні двері і враз повернувся, тримаючи в руці якийсь ніби сплетений із грубих золотих сталок обруч, – гривну тобі жалую. – І з урочистим виглядом почепив Віці на шию важкеньку оздобу.
– Ах! Князь гривною пожалував! – прокотилось у гурті бояр і поважних людей князівства. Задні ж стали витягувати шиї, проштовхуватись наперед, аби побачити, як жалують гривною нікому не відомого пришельця.
Що таке «гривня», Віка добре знав, а от «гривна»… видно річ дуже коштовна й почесна.
– Ану, тихіше! – гримнув князь на розбурханий небаченою подією гурт. – Призначаю… Як твого батька звуть? Призначаю Вікентія Володимировича першим своїм радником із пожалуванням
