автомобіль він зробить не зуміє. Надто складно.
– О! Не зможе! – пожвавішав Онисим і радо оглянув присутніх.
– Шкода, – запечалився князь. – Але як ні, то й ні. Що там у нас далі? – звернувся до літописця.
– Тіліфон! – з готовністю прочитав той у своїй книженції.
– А він що, усе записував, що я казав? – здивувався Віка.
– Аякже! Все для літопису. Щоб нащадки знали, як ми тут жили. А то як же вони довідаються?
– Гм, – скривився хлопчина. – Це все даремно. Про мене можна було і не записувати. Ну, та гаразд уже. Значить, телефон? Я ж вам казав. Така невеличка скринька з трубкою. Знімаєш трубку, набираєш номер і можеш говорити з будь-ким хоч на тому кінці міста.
– То це я зможу перемовлятися, наприклад, із прибрамною вартою? – запалився князь. – Не виходячи з дому?
– Звісно! Тільки дроти треба натягнути. Із заліза. Чи міді? І дротами ваш голос полетить хоч у кожен дім. В одну секунду.
– Дроти – це можна, – погодився князь. – То як, зробиш нам тіліфончик?
– Зробити? – одразу згас хлопець. Він згадав, як одного разу до них приходив лагодити телефон майстер з телефонної станції. Віка тоді з півгодини стовбичив у нього за спиною й безтямно дивився на різнобарвні дротики, клеми й детальки, запхані всередину, але, звісно, що до чого – так і не второпав.
– Зробити, – повторив він, – мабуть, не подужаю.
– Не подужає! – зловтішно підняв вказівний палець догори Онисим. – Не подужає чадо прерозумне!
– Хех! – видихнув розчаровано князь. – Шкода!
– Не зможе! Не зможе! – зашепотілося довкруж, і Віка завважив, як спадає з бояр і з мужів ліпших напруження, заціпеніння; он дехто вже посміхнувся, перемовився із сусідом, потягнувся до тарілки і ніби навіть весело, лукаво поглянув на хлопця.
«Що ж це таке? – подумав Віка. – Як це так: я нічого не можу пояснити?»
Але домислити до кінця йому не дали.
– Що там у нас далі? – знову звернувся князь до літописця, і той чітко й, здалося Віці, мстиво проказав:
– Електрика! Це та, – пояснив, – що світить.
– Ага! Ну дивіться, – почав Віка. – Висить під стелею така скляна лампочка, ніби груша, а від неї до вимикача теж дріт проведено. Клацаєш вимикачем – от вона й починає світитися.
– А вимикачем отим голосно клацати? – поцікавився хтось.
– Та ні, – непевно засміявся Віка. – Річ не в тім, голосно чи тихо, а в тому, щоб клацнути. Увімкнути. От електрика і йде до лампочки.
– Отже, електрика у вимикачі? – висловив здогадку князь.
– Та ні, – одмахнувся Віка. – До вимикача вона теж іде по дротах.
– А звідки? Де ж вона береться?
– На електростанції. Там її виробляють спеціальні машини.
– І як же її ті машини виробляють?
– Та хто його знає як! – мовив занепокоєно Віка. – Крутяться турбіни і виробляють.
– Ну от… Турбіни ще якісь. Як же вона по дротах тих?.. Біжить, чи
