люльку й сів почитати «Робінзона Крузо». Не минуло й п’яти хвилин, як я розгорнув цю незвичайну книжку, і мені трапилось таке цікаве місце (сторінка сто п’ятдесят восьма): «Сьогодні ми любимо те, що завтра зненавидимо». Я відразу збагнув, що мені робити. Сьогодні я, що б там не стало, хочу залишитись на посаді управляючого, але завтра, згідно вислову з «Робінзона Крузо», бажатиму зовсім іншої роботи. Варто лише уявити собі завтрашній день і завтрашній настрій, і все буде гаразд. Таким чином заспокоївши себе, я заснув тієї ночі як управляючий леді Веріндер, а прокинувся вранці – як її дворецький. Все йде якнайкраще завдяки «Робінзонові Крузо».
Донька моя Пенелопа щойно зирнула через моє плече, щоб побачити, що я встиг написати за цей час. Вона завважила, що написано чудово і справедливо з усякого погляду. Але зробила один закид, сказавши, що я досі писав зовсім не те, що слід було б писати. Мене просили розповісти історію алмаза, а я тим часом розповідаю свою власну історію. Дивно, що не можу пояснити, чому це так. Хотів би знати; невже пани письменники також вплутують себе самих у свої оповіді, як і я? Якщо так, я співчуваю їм. А тим часом – знову не те, марно тільки псував папір. Що ж тепер робити? Нічого, наскільки мені відомо, вам лише треба не втрачати терпіння, а мені – почати писати втретє.
Розділ III
Питання про те, як же мені почати розповідь, я намагався вирішити двома способами. По-перше, я почухав потилицю, але це не привело ні до чого. По-друге, порадився з моєю донькою Пенелопою, яка й подала мені цілком нову думку.
На думку Пенелопи, я маю почати з того самого дня, коли ми одержали звістку, що до нас приїздить містер Френклін, і послідовно, день за днем, описувати наступні події. І, дивна річ, коли ви таким чином спините вашу увагу на якійсь даті, у вашій пам’яті зринуть і потрібні обставини. Єдине утруднення полягає в тому, щоб згадати хід подій. Але Пенелопа висловила готовність допомогти мені в цьому, заглянувши у свій власний щоденник, який навчили її вести в школі й який вона й досі веде. У відповідь на мою пропозицію записувати події замість мене, звіряючись із своїм щоденником, Пенелопа вся спалахнула і гнівно зауважила мені, що її щоденник призначений тільки для неї самої і що жодна жива істота в світі не довідається, що в ньому написано. Коли я почав допитуватись, чому це так, Пенелопа відповіла:
– Просто так!
А я вам скажу, що тут не без амурних витівок!
Починаючи за планом Пенелопи, прошу дозволу згадати, що вранці в середу, 24 травня 1848 року, мене покликали в кабінет міледі.
– Габріелю, – сказала міледі, – ось новина, яка здивує вас. З-за кордону повернувся Френклін Блек. Він гостює у батька в Лондоні, а завтра приїде до нас на місяць і відсвяткує разом з нами день народження Речел.
Якби в мене в руках був капелюх, тільки одна повага до міледі перешкодила б мені підкинути його до стелі. Я не бачив містера Френкліна з того часу, як він ще дитинчам жив з нами в цьому будинку. Він був з усіх поглядів
