залишалося не більше двох літрів води, хоча мені здавалося, що витрачаю її я більш ніж економно, не кажучи вже про те, що вмиваюся тільки в морі. Але цей тягар, що приємно побулькував у каністрі, створював упевненість у безпеці мого перебування в пустелі. А тягар у рюкзаку створював упевненість у ситості, нехай і одноманітній.
Намет частково звисав із рюкзака, але я вже розрахував, що коли з’їсти ще п’ять-шість бляшанок консервів, він увійде в рюкзак повністю.
Загалом, рух мій уздовж каспійського берега був одночасно і стихійним, і спланованим одночасно. Крім того, якась віра або навіть упевненість у випадку – звичайно, в щасливому випадку – теж підбадьорювала і уяву, і тіло. Адже знайдений одномісний намет теж належав до розряду щасливих випадків. Хто знає, що ще я знайду?
І так я йшов, поки спека не стала нестерпною. Відчувши легенями посушливу силу розпеченого сонцем повітря, я припинив свій шлях і спустився на берег. Знайшов зручний камінь, застелив його наметом і влаштувався на ньому добротно, як бувалий мандрівник.
Автоматично кинув погляд на годинник, але час він не показував. Застиглі стрілки тільки нагадували про мою висадку на цей пустельний берег. Нагадували про недавнє минуле.
Насамперед я охолодив у каспійській воді свій обід: бляшанку каспійського оселедця. Опустив у воду і пластмасову каністру. Почекав із півгодини, потім, попоївши, приліг на цьому ж камені, насолоджуючись вологою каспійською прохолодою. Задрімав у тіні, слухаючи неголосні сплески хвиль. Крізь дрімоту ловив шкірою обличчя пориви каспійського вітерця й подумки намагався затримувати їх дотики, немов це були пальці жінки, ласкаві, ніжні, легкі.
А час непомітно минав, підштовхуючи сонце до вечора, до заходу. І ще в дрімоті я відчув, що наближається вечір, хоча до нього було ще далеко – просто морський вітерець став сміливішим і поверхня Каспію блищала на невидимому мені з грота сонці не так яскраво, як кілька годин тому.
Треба було продовжувати шлях. Вибравшись на плато, я рушив уперед.
Коли сонце вже ставало ясно-червоним, зависнувши над морем, попереду показались обриси невисоких чи то гір, чи то пагорбів. Щось усередині мене стрепенулося. Незважаючи на втому, я наддав ходи, немов збирався цього ж вечора досягти їх. Але ривок мій був скоріше душевного походження. Тіло його не підтримало. Занили плечі, а в ногах через прискорений крок я відчув важкість. Так що дуже скоро я зупинився, розуміючи, що мій сьогоднішній перехід закінчився і настав час привалу.
З боку моря долинав шум – хвилі здійнялися вище звичайного. Солонуватий прохолодний вітерець виносив їх запах на плато. Мені здалося, що разом із шумом моря я чую шепіт повзучого піску. Подивився уважно собі під ноги й начебто дійсно побачив якийсь рух, але від втоми та від недавньої яскравості сонця очі мої не змогли гостріше вгледітись у стан піску. Я присів навпочіпки. Подивився на свої ноги і з цієї невеликої відстані побачив, як осипаються біля ніг малесенькі барханчики. Вітер тут, здається, був
