начал банкі откривать – іскать срєді сєльді свой кончік…
– Ну і как, нашол?
– Ґдє там! Пятсот банок с лінії вишло – всє не откроєш, да і єслі б нашол, он што, єво обратно стал би прішівать? А?
Я знизав плечима.
– Сєйчас врачі всьо моґут прішіть, кромє ґолови, – сказав я.
– А ґдє у нас тут врачі? У нас тут одін фєльдшер – Коля, он раньше ветерінаром бил, а потом на людєй пєрєучілся. Он прішол, обліл Мазаю обрєзок зєльонкой і бінтом замотал – вот і всьо прішіваніє! Вот кто-то консєрву купіт! Ха! Подумаєт, што ето пєчєнь трєскі попала!!!
Веселощів Даші я поділити не зміг. Якось навіть сумно стало.
«Інша річ могили ночами розкопувати?» – єхидно зреагувала на мій настрій моя ж думка. «Ну, могили – це щось зовсім інше, – заперечив я їй. – У могилі коли хто лежить, так тільки мертвий, якому все одно – розкопають його могилу чи ні. Може, йому навіть приємно буде – бачиш, мовляв, і після смерті у когось до нього справа…»
Даша, не соромлячись моєї присутності, переодяглась у рожевий сарафан, вмила обличчя і руки. Потім, усе ще з посмішкою на круглому обличчі, всілася на свою койку.
– Ночью шторм будєт, так што сєводня піть нєльзя, – сказала вона. – Кушать хочеш?
Я замислився. А вона тим часом нахилилася під стіл і витягла звідти дві бляшанки «Каспийской сельди».
Щось у мене на обличчі скривилося, видно, коли я побачив ці бляшанки, і Даша, хихикнувши, сказала:
– Нє бойся! Ето старая партія, сюда дєвчонкі нічево нє бросалі…
Ми пообідали, але задоволення від їжі я не відчув.
– Пойду курну, – Даша підвелась і, прихопивши з собою дві порожні консервні бляшанки, вийшла з каюти.
Заштормило годині о восьмій. Заштормило раптово і сильно. Даша вже лежала на койці, а я стояв біля борту, міцно схопившись за нього руками. Дивився на чорні асфальтові хвилі, що здіймалися на кілька метрів. Ці хвилі не били в борт, як я спочатку чекав, а намагалися виштовхнути плавучий рибзавод із води. Спочатку вони це робили м’яко і легко, але вже через короткий час, набравши силу, заходилися піднімати і кидати його, як іграшковий кораблик, і я, злякавшись і ледве не впавши за борт, відступив, зачинивши за собою важкі залізні двері з бічними затискачами. Повернувся в каюту.
Даша, здавалося, спала, хоча звичайного її хропіння чутно не було. У всякому разі ніяких звуків вона не видавала, лежала обличчям до стіни. Каюта хиталась, і я хитався разом із нею, утримуючи рівновагу. Швидко роздягнувся, ліг під ковдру, але майже зразу штормовий удар скинув мене на підлогу. Я схопився за залізну ніжку столика. Підвівся і знову ліг на койку. Але хвилин через десять черговий удар знову скинув мене на підлогу.
– Іді сюда, котік! – м’яко пролунав голос Даші. – Ти больно льогкій, с такім вєсом сам на койкє нє удєржішся!
Ось тоді я і зрозумів причину огрядності й округлості більшості жінок, які працювали на рибзаводі. Я зі своєю ковдрою перебрався на Дашину койку, і хоч було там тісно, виявилося,
