style="font-size:15px;"> – Чо, єму женщін, што лі, жалко било?
– Било, – підтвердив я.
– Інтєрєсно, – щиро мовила Даша. Замислилась. – Я вообще-то стіхі нє чітаю. Про Анжеліку чітала нєсколько кніг і «Мать» Ґорьково. Ґорькій мнє больше понравілся, но «Анжеліка» – увлєкатєльнєй. Нє помню, кто єйо напісал… А стіхі я і в дєтствє нє любіла. Только коґда Робєрт Рождєственскій по тєлєвізору чітал – слушала. Но ето ж только по восьмим мартам он чітал…
Вона позіхнула, прикривши рот долонею.
– Што-то спать хочется, – поволі мовила втомленим голосом.
Потім, не звертаючи на мене ніякої уваги, зняла з себе ситцевий у збляклих квіточках халат і залишилася в трусах-шортах бежевого кольору та в ситцевому ліфчику, теж у квіточку. Забралася під ковдру.
– Свєт виключі! – попросила вона. – І водку допєй, єслі можеш. Нєхорошо сльози оставлять…
У пляшці дійсно залишалося на денці, і я вилив залишки горілки у свою склянку. Потім вимкнув світло і зі склянкою в руці пройшов внутрішнім коридором на палубний периметр. Обперся об бортик і подивився на воду, що мінилася чи то патиною, чи то старим потемнілим сріблом.
На небі горіли великі зірки. Три штуки. Висіли вони невисоко, а над ними мерехтів інший зоряний дріб’язок, незліченний, як нічна мошкара, що збилася навколо одного-єдиного дорожнього ліхтаря.
За моєю спиною горіло віконце чиєїсь каюти, за яким ішла гучна весела розмова. Дзвеніли склянки, згадувалися випадки з минулого – звичайні, що відбуваються з кожним по багато разів у житті. Але тут, під веселощі та горілку, вони слухались уважно і шанобливо, і навіть я постояв, завмерши, хвилин п’ятнадцять. Слухав і всміхався. Якийсь сільський вечір виходив. У руках – склянка із залишками горілки. На небі – зірки, за спиною – віконце, за віконцем – розмови.
Я допив горілку і, повернувшись у каюту, ліг і поступово заснув під неголосне, але наполегливе похропування Даші.
19
Наступного вечора рибзавод випливав у Каспій. Ранні зірки ненав’язливо і неяскраво поблискували на ще світлому небі. По периметру палуби прогулювалися трудящі плавучого гіганта. Я стояв біля бортика і дивився на воду – Даша сказала, що як тільки увійдемо в Каспій, вода позеленіє.
Повз мене з реготом пройшла компанія жінок, і в повітрі біля мене затримався запах свіжої риби. Але буквально через півхвилини свіжий солонуватий вітерець зігнав його.
Рибзавод погойдувався на невисоких хвилях, і це було для мене новим відчуттям. Раніше мені важко було б уявити, що хвилям виявиться під силу розгойдати це громаддя, але тепер я вже розумів, що Каспійське море може все: і освіжити, і нагодувати, і втопити…
– Ей, котік, нє простудішся? – пролунав за моєю спиною голос Даші.
– Так вєдь нє холодно, – не оглядаючись, відповів я.
– Тут такіє вєтєркі на Каспії – враз просквозят, – зі знанням справи сказала Даша. – Пойдьом лучше в каюту.
