комерційними кіосками. І тут я побачив невеликі черги біля цих кіосків. У руках усі громадяни, що стояли тут, тримали плескаті бутербродні заготовки – поздовжньо розрізані булочні батони. Зупинившись і поспостерігавши, я зрозумів механізм святкування Дня міста. Громадяни просували у віконця кіосків свої довгі булки, а назад їх отримували вже вкритими ікрою. І при цьому ніяких документів у громадян не вимагали, з чого я зробив висновок, що знайди я зараз булку – я отримаю такий же халявний обід астраханського аристократа. Залишалося знайти булку. Спортивним кроком обійшовши навколишні вулиці, я зрозумів, що з булками я запізнився – всі булочні були зачинені, а бабуся, що проходила повз двері однієї з них, мені співчутливо повідомила, що хліб у місті закінчився ще вчора.
Зневірившись, я підійшов до кіоску, у якого на моїх очах розсмокталася черга.
– У вас булкі нє найдьотся? – запитав я.
– Ти что! – посміхнувся молодий хлопець-продавець.
– А чорново хлєба? Єсть очень хочеться, – признався я, тиснучи на жалість. – Я только с поєзда…
Хлопець зітхнув, не забираючи з обличчя посмішки.
– Дай-ка руку, – сказав він.
Я, не зовсім розуміючи що і навіщо, простягнув йому в віконце руку, думаючи, що покладе він мені в долоню який-небудь дармовий «снікерс». Але хлопець нахилився на кілька секунд, а потім я відчув, як по моїй долоні розповзається щось липке.
– Хоть так поєшь! – сказав він мені.
Я витягнув руку з віконця – мою долоню було намазано сантиметровим шаром чорної ікри.
Подякувавши своєму «годувальнику», я відійшов од кіоску, ще не зовсім розуміючи, як я буду це їсти.
– Подході єщо! – крикнув мені в спину хлопець.
Я йшов по вулиці, тримаючи у висячому положенні свою намазану ікрою долоню. Час від часу підносив її до рота і злизував язиком приємні солоненькі ікринки. Відчуття свята міста стало настільки явним, ніби свято це перенеслося всередину мене. Я вже не заздрив тим, хто заздалегідь запасся булками – мені теж було непогано. У випадкового зустрічного я запитав, як пройти до порту. Він зробив рукою жест сіяча, і я зрозумів, що порт тут величезний, і пішов слідом за напрямком його жесту, полизуючи свій односторонній бутерброд.
До вечора, злизавши з долоні всю ікру та обійшовши кілька величезних портових пристаней і не знайшовши жодного пасажирського теплохода, не знімаючи рюкзака, у знемозі я присів у парку біля пам’ятника Кірову. Було ще світло. Я розумів, що варто глибше поспілкуватися з місцевим населенням – і я знайду те, що мені треба. Але так не хотілося ні з ким спілкуватись – у мене вже був життєвий досвід випадкових зустрічей із випадковими наслідками. Був би це звичайний день, я б купив у газетному кіоску карту міста й усе б сам знайшов. Але всі кіоски, крім тих, у яких громадян намазували ікрою, були зачинені. І я сидів, відпочиваючи на зеленій парковій лаві, важкій, із чавунними литими
