обсипані зеленню береги. Почервоніле сонце зависло праворуч і видно було, як відступає воно під потужною повітряною хвилею вечірньої прохолоди. В повітрі пахло рікою, вітерець куйовдив волосся. Вечірня свіжа вологість бадьорила. І бадьорила, очевидно, не тільки мене. Усередині рибзаводу вирувало життя. З його надр по довгих залізних коридорах через завішені вікна кают просочувалися на палубу голоси, сміх, крики. І в міру того як сонце, опускаючись під вагою вечора, ставало ясно-червоним і слабшало, все голосніше лунали з надр рибзаводу ці голоси та шуми, і вже не виникало ні найменшого сумніву, що ось-ось вони вирвуться на палубу, вихлюпнуться за борт і де-небудь далеко, на одному з берегів який-небудь рибалка, сидячи біля багаття, обернеться на далеке плавуче чудовисько, що світиться десятками квадратиків вікон і розливається по вечірній Волзі безліччю голосів.
Стемніло швидше, ніж я очікував. Якось раптово мене обступила темрява, і цю темряву тут же підкреслив квадрат жовтого світла, що випав із вікна чиєїсь каюти. Я ще стояв, звикаючи до темряви. А поруч уже хтось зупинився – дві фігури, два вогники сигарет. Ці сигаретні світлячки то завмирали, то описували дугу – чітку й багаторазово повторювану – від бортика палуби до рота і назад.
Я прислухався, чекаючи зрозуміти з голосів, хто це був. Але вони мовчали. Мовчали хвилин п’ять. Раптом один вогник сигарети падаючою зіркою полетів за борт, і жіночий приглушений голос сказав: «Так етому козлу і надо!» Другий голос, жіночий також, але дзвінкіший, мовив: «Ага!» – і обидві фігури почали віддалятися від мене, залишивши позаду на поручні бортика згасаючий вогник. Я підійшов до нього і пальцем зіпхнув тліючий бичок за борт. Подививсь їм услід. Скреготнув залізний овал дверей, що виходили на палубу із загального коридору.
Я вирішив іще постояти. Номер каюти я пам’ятав і, перебуваючи на своєму поверсі, заблукати вже не боявся.
Хвилин через двадцять повернувся в каюту. Даша сиділа в ситцевому халаті на своїй койці. На столику стояла почата пляшка горілки, два гранчаки та велика чашка з холодною водою.
– Наґулялся? – запитала вона.
– Да.
– Вип’єш?
– Чуть-чуть…
Вона налила в склянки грамів по п’ятдесят.
– Паскудний дєнь сєводня, – поскаржилася вона, простягаючи мені склянку.
Я взяв склянку, сів на свою койку в узголів’ї, поближче до столика. Подивився на Дашу – хоч що б вона одягала, все одно дивовижна округленість її тіла наче випирала з цього одягу. Округленість ця була як би поздовжньою, тільки великі підійняті груди порушували відчуття всебічної гладкобокості.
– Ти чево впялілся? – з посмішкою запитала Даша. – Красівой баби нє відєл? Пєй уже!
Поцокались і випили. Даша схопила чашку з водою, запила. Потім простягла її мені. Я теж відсьорбнув.
– Єсть хочеш? – запитала Даша.
Я кивнув.
Вона нахилилася,
