мені маленьким і тісним. Я не боявся цього моря – в ньому, мабуть, важко було б загубитися… Хоча хто його знає, краще не пробувати…
Через кілька днів Даша повідомила, що наступної ночі буде шхуна, яка мене підкине до Мангишлаку. Я дуже зрадів цій новині й почав із нетерпінням чекати пересадки.
Нічна пересадка на рибальську шхуну запам’яталася мені перш за все дивними металевими звуками. Шхуна підійшла впритул до борту, і на неї з нижнього периметра скидали мішки з чимось залізним. Спочатку мені здалося, що в мішках – консерви, але коли почали дійсно скидати консерви, до того ж не в мішках, а в перетягнутих шпагатом картонних коробках, я відразу зрозумів неправильність своєї здогадки.
А нічне завантаження тим часом тривало. Я стояв біля кремезного Вані, якому Даша доручила посадити мене на шхуну. Він уважно стежив за тим, що відбувалося, час від часу перекрикуючись із двома рибалками, що знаходились на шхуні. Нарешті він крикнув: «Всьо! Долґов нєт. Єщо етово парнішку возьмьотє до бєрєґа!» І при цьому він двинув мене рукою по плечу, від чого я сіпнувся. Чоловік унизу кивнув. Ваня кинув мій синьо-жовтий рюкзак униз, на шхуну. Рюкзак лунко гуркнув на палубу – Даша на прощання щедро насипала туди рибних консервів, і тепер він важив, мабуть, кілограмів п’ятнадцять—двадцять.
– Давай, приґай! – Ваня подивився на мене.
До шхуни було метрів три. Вона трохи гойдалася на хвилях. Мені зробилося страшнувато.
– Давай-давай, нє дрєйфь! – квапив Ваня.
Я переліз через борт і знову завмер, зависнувши над палубою шхуни.
– Давай, словят оні тєбя!
Я стрибнув, і дійсно, двоє рибалок спіймали мене, пом’якшивши моє приземлення.
– Марат, заводі! – сказав один із них другому.
Вони якось швидко зникли на цій невеликій шхуні, залишивши мене самого серед мішків, ящиків і повалених під правим бортом сіток із великими білими поплавками.
Шхуна здригнулась і почала відходити від височенного борту плавучого рибзаводу. Тут унизу, поруч із водою, було прохолодно. Я присів на мішок і тут же схопився – напоровся задом на щось гостре. Помацав руками й обімлів: у мішках поза всяким сумнівом була зброя – чи то гвинтівки, чи то автомати…
«Ось тобі й маєш! – подумав я, перебираючись і влаштовуючись на ящику з консервами. – Хороша шхуна, з уловом…»
– Ей, братан, сюда іді! – покликала мене фігура, що виглянула з боку стернової кабіни.
Я взяв свій рюкзак і пішов. Зупинився біля кабіни. Тут же був вхід у каюту, що розташовувалася під палубою.
– Стєпан, – простягнув мені руку чоловік, який покликав мене. – А там, за рульом, Марат…
– Коля, – відрекомендувався я.
– Випіть хочеш? – запитав Степан.
– Спасібо, нєт.
– Ну, захочеш – скажі. Ми-то самі нє пйом, но для ґостєй всєґда імєєтся… Ти, Коля, случайно нє маковий ґонєц?
Удруге
